16.10.2015.

Днями мала щастя відкрити для себе одну книгу,  яка просто поглинула мене. Так як таке буває рідко (я ще та літературна полігамність), то це успіх! Окей,  довгий вступ ні про що - моє все... Ближче до суті.  Мене надихнула на роздуми фраза :"Настоящего таланта у меня, наверное, не бь1ло, бь1ли способности"... Задумалась про те,  що  таке  талант.  На даний момент схильна до думки,  що це - здатність людини створити щось...  Не відтворити, не зробити,  а саме  створити...  Щось нове,  щось,  що надихне інших на думки і витікаючі з них результати.  Ну це так,  роздуми в 5ій ранку) Доброго ранку!

Баллада о ненависти и любви

Вона сьогодні зробила мій день... Давно мене так не торкало! До мурах...

Эдуард Асадов

Баллада о ненависти и любви

I

Метель ревет, как седой исполин,
Вторые сутки не утихая,
Ревет, как пятьсот самолетных турбин,
И нет ей, проклятой, конца и края!

Пляшет огромным белым костром,
Глушит моторы и гасит фары.
В замяти снежной аэродром,
Служебные здания и ангары.

В прокуренной комнате тусклый свет,
Вторые сутки не спит радист.
Он ловит, он слушает треск и свист,
Все ждут напряженно: жив или нет?

Радист кивает: - Пока еще да,
Но боль ему не дает распрямиться.
А он еще шутит: "Мол, вот беда
Левая плоскость моя никуда!
Скорее всего перелом ключицы..."

Где-то буран, ни огня, ни звезды
Над местом аварии самолета.
Лишь снег заметает обломков следы
Да замерзающего пилота.

Ищут тракторы день и ночь,
Да только впустую. До слез обидно.
Разве найти тут, разве помочь -
Руки в полуметре от фар не видно?

А он понимает, а он и не ждет,
Лежа в ложбинке, что станет гробом.
Трактор если даже придет,
То все равно в двух шагах пройдет
И не заметит его под сугробом.

Сейчас любая зазря операция.
И все-таки жизнь покуда слышна.
Слышна ведь его портативная рация
Чудом каким-то, но спасена.

Встать бы, но боль обжигает бок,
Теплой крови полон сапог,
Она, остывая, смерзается в лед,
Снег набивается в нос и рот.

Что перебито? Понять нельзя.
Но только не двинуться, не шагнуть!
Вот и окончен, видать, твой путь!
А где-то сынишка, жена, друзья...

Где-то комната, свет, тепло...
Не надо об этом! В глазах темнеет...
Снегом, наверно, на метр замело.
Тело сонливо деревенеет...

А в шлемофоне звучат слова:
- Алло! Ты слышишь? Держись, дружище -
Тупо кружится голова...
- Алло! Мужайся! Тебя разыщут!..

Мужайся? Да что он, пацан или трус?!
В каких ведь бывал переделках грозных.
- Спасибо... Вас понял... Пока держусь! -
А про себя добавляет: "Боюсь,
Что будет все, кажется, слишком поздно..."

Совсем чугунная голова.
Кончаются в рации батареи.
Их хватит еще на час или два.
Как бревна руки... спина немеет...

- Алло!- это, кажется, генерал.-
Держитесь, родной, вас найдут, откопают...-
Странно: слова звенят, как кристалл,
Бьются, стучат, как в броню металл,
А в мозг остывший почти не влетают...

Чтоб стать вдруг счастливейшим на земле,
Как мало, наверное, необходимо:
Замерзнув вконец, оказаться в тепле,
Где доброе слово да чай на столе,
Спирта глоток да затяжка дыма...

Опять в шлемофоне шуршит тишина.
Потом сквозь метельное завыванье:
- Алло! Здесь в рубке твоя жена!
Сейчас ты услышишь ее. Вниманье!

С минуту гуденье тугой волны,
Какие-то шорохи, трески, писки,
И вдруг далекий голос жены,
До боли знакомый, до жути близкий!

- Не знаю, что делать и что сказать.
Милый, ты сам ведь отлично знаешь,
Что, если даже совсем замерзаешь,
Надо выдержать, устоять!

Хорошая, светлая, дорогая!
Ну как объяснить ей в конце концов,
Что он не нарочно же здесь погибает,
Что боль даже слабо вздохнуть мешает
И правде надо смотреть в лицо.

- Послушай! Синоптики дали ответ:
Буран окончится через сутки.
Продержишься? Да?
- К сожалению, нет...
- Как нет? Да ты не в своем рассудке!

Увы, все глуше звучат слова.
Развязка, вот она - как ни тяжко.
Живет еще только одна голова,
А тело - остывшая деревяшка.

А голос кричит: - Ты слышишь, ты слышишь?!
Держись! Часов через пять рассвет.
Ведь ты же живешь еще! Ты же дышишь?!
Ну есть ли хоть шанс?
- К сожалению, нет...

Ни звука. Молчанье. Наверно, плачет.
Как трудно последний привет послать!
И вдруг: - Раз так, я должна сказать! -
Голос резкий, нельзя узнать.
Странно. Что это может значить?

- Поверь, мне горько тебе говорить.
Еще вчера я б от страха скрыла.
Но раз ты сказал, что тебе не дожить,
То лучше, чтоб после себя не корить,
Сказать тебе коротко все, что было.

Знай же, что я дрянная жена
И стою любого худого слова.
Я вот уже год тебе не верна
И вот уже год, как люблю другого!

О, как я страдала, встречая пламя
Твоих горячих восточных глаз. -
Он молча слушал ее рассказ,
Слушал, может, последний раз,
Сухую былинку зажав зубами.

- Вот так целый год я лгала, скрывала,
Но это от страха, а не со зла.
- Скажи мне имя!..-
Она помолчала,
Потом, как ударив, имя сказала,
Лучшего друга его назвала!

Затем добавила торопливо:
- Мы улетаем на днях на юг.
Здесь трудно нам было бы жить счастливо.
Быть может, все это не так красиво,
Но он не совсем уж бесчестный друг.

Он просто не смел бы, не мог, как и я,
Выдержать, встретясь с твоими глазами.
За сына не бойся. Он едет с нами.
Теперь все заново: жизнь и семья.

Прости. Не ко времени эти слова.
Но больше не будет иного времени. -
Он слушает молча. Горит голова...
И словно бы молот стучит по темени...

- Как жаль, что тебе ничем не поможешь!
Судьба перепутала все пути.
Прощай! Не сердись и прости, если можешь!
За подлость и радость мою прости!

Полгода прошло или полчаса?
Наверно, кончились батареи.
Все дальше, все тише шумы... голоса...
Лишь сердце стучит все сильней и сильнее!

Оно грохочет и бьет в виски!
Оно полыхает огнем и ядом.
Оно разрывается на куски!
Что больше в нем: ярости или тоски?
Взвешивать поздно, да и не надо!

Обида волной заливает кровь.
Перед глазами сплошной туман.
Где дружба на свете и где любовь?
Их нету! И ветер как эхо вновь:
Их нету! Все подлость и все обман!

Ему в снегу суждено подыхать,
Как псу, коченея под стоны вьюги,
Чтоб два предателя там, на юге,
Со смехом бутылку открыв на досуге,
Могли поминки по нем справлять?!

Они совсем затиранят мальца
И будут усердствовать до конца,
Чтоб вбить ему в голову имя другого
И вырвать из памяти имя отца!

И все-таки светлая вера дана
Душонке трехлетнего пацана.
Сын слушает гул самолетов и ждет.
А он замерзает, а он не придет!

Сердце грохочет, стучит в виски,
Взведенное, словно курок нагана.
От нежности, ярости и тоски
Оно разрывается на куски.
А все-таки рано сдаваться, рано!

Эх, силы! Откуда вас взять, откуда?
Но тут ведь на карту не жизнь, а честь!
Чудо? Вы скажете, нужно чудо?
Так пусть же! Считайте, что чудо есть!

Надо любою ценой подняться
И всем существом, устремясь вперед,
Грудью от мерзлой земли оторваться,
Как самолет, что не хочет сдаваться,
А сбитый, снова идет на взлет!

Боль подступает такая, что кажется,
Замертво рухнешь назад, ничком!
И все-таки он, хрипя, поднимается.
Чудо, как видите, совершается!
Впрочем, о чуде потом, потом...

Швыряет буран ледяную соль,
Но тело горит, будто жарким летом,
Сердце колотится в горле где-то,
Багровая ярость да черная боль!

Вдали сквозь дикую карусель
Глаза мальчишки, что верно ждут,
Они большие, во всю метель,
Они, как компас, его ведут!

- Не выйдет! Неправда, не пропаду! -
Он жив. Он двигается, ползет!
Встает, качается на ходу,
Падает снова и вновь встает...

II

К полудню буран захирел и сдал.
Упал и рассыпался вдруг на части.
Упал, будто срезанный наповал,
Выпустив солнце из белой пасти.

Он сдал, в предчувствии скорой весны,
Оставив после ночной операции
На чахлых кустах клочки седины,
Как белые флаги капитуляции.

Идет на бреющем вертолет,
Ломая безмолвие тишины.
Шестой разворот, седьмой разворот,
Он ищет... ищет... и вот, и вот -
Темная точка средь белизны!

Скорее! От рева земля тряслась.
Скорее! Ну что там: зверь? Человек?
Точка качнулась, приподнялась
И рухнула снова в глубокий снег...

Все ближе, все ниже... Довольно! Стоп!
Ровно и плавно гудят машины.
И первой без лесенки прямо в сугроб
Метнулась женщина из кабины!

Припала к мужу: - Ты жив, ты жив!
Я знала... Все будет так, не иначе!..-
И, шею бережно обхватив,
Что-то шептала, смеясь и плача.

Дрожа, целовала, как в полусне,
Замерзшие руки, лицо и губы.
А он еле слышно, с трудом, сквозь зубы:
- Не смей... ты сама же сказала мне..

- Молчи! Не надо! Все бред, все бред!
Какой же меркой меня ты мерил?
Как мог ты верить?! А впрочем, нет,
Какое счастье, что ты поверил!

Я знала, я знала характер твой!
Все рушилось, гибло... хоть вой, хоть реви!
И нужен был шанс, последний, любой!
А ненависть может гореть порой
Даже сильней любви!

И вот, говорю, а сама трясусь,
Играю какого-то подлеца.
И все боюсь, что сейчас сорвусь,
Что-нибудь выкрикну, разревусь,
Не выдержав до конца!

Прости же за горечь, любимый мой!
Всю жизнь за один, за один твой взгляд,
Да я, как дура, пойду за тобой,
Хоть к черту! Хоть в пекло! Хоть в самый ад!

И были такими глаза ее,
Глаза, что любили и тосковали,
Таким они светом сейчас сияли,
Что он посмотрел в них и понял все!

И, полузамерзший, полуживой,
Он стал вдруг счастливейшим на планете.
Ненависть, как ни сильна порой,
Не самая сильная вещь на свете!

25 вересня

Ніч сповнена Карни, чаю і вселенської туги.

Екатерина Горбовская

Я думала, что главное в погоне за судьбой -
Малярно-ювелирная работа над собой:
Над всеми недостатками,
Которые видны,
Над скверными задатками,
Которые даны,
Волшебными заплатками,
Железною стеной
Должны стоять достоинства,
Воспитанные мной.

Когда-то я так думала
По молодости лет.
Казалось, это главное,
А оказалось - нет.

Из всех доброжелателей никто не объяснил,
Что главное, чтоб кто-нибудь
Вот так тебя любил:
Со всеми недостатками,
Слезами и припадками,
Скандалами и сдвигами
И склонностью ко лжи -
Считая их глубинами, считая их загадками,
Неведомыми тайнами твоей большой души.

Покидаючи зону комфорту

Впевнена, кожен всередині відчуває якісь рамки, що сковують його дії, слова, рухи. Це ніби внутрішній детектор цензури, що захищає від помилок... ми думаємо, що захищає. Насправді ж він краде наше життя. На нього ми витрачаємо цілу купу життєвої енергії, яку мали б використовувати на зовсім інші, важливіші дії. Так, не завжди ми можемо робити те, що хочеться, казати те, що думаємо... і ми звикаємо, одягати на себе невидимий ошийник (іноді з намордником) який керує усім нашим подальшим життям. Подумайте, а здатна обмежена істота на великі досягнення? На щастя? На ейфорію? Сумніваюсь... Ще більше зло, коли така особа намагається прив.язати до себе нещасливої ще когось вільного, роблячи його собі подібним. Не варто шукати щастя в інших людях, бо знайшовши його там, ви перетворитесь на такого собі ...паразита, який не вміє генерувати його самостійно, а лише обкрадає дорогу людину.
Вкотре переконуюсь, що життя починається за межами зони комфорту. А найкращими спогадами стає те, на що ви так ненаважувались раніше, те, що вважали безглуздим і надто дитячим. Це може бути ризиковано і навіть травмонебезпечно (фізично чи морально) але саме такі моменти і РОБЛЯТЬ життя. Все, що викликає емоції - безцінно.

"Шведський стіл" або "баби серед нас"

"Я женщіна, а значіт - я актріса" або "я жінка (дівчина), а значить - ти повинен"... і далі перелік обов.язків нещасного заручника такої бабіни - не плутати з касетами=))))". Не хочу нікого образити, але от дістало, чесно. Дуже часто стає неабияк соромно за жіночий рід як такий, суто через ту тупу поведінку. От вони дуже люблять кричати , що їм треба весь такий принц з купою грошей і щоб любив (бажано, але то явно не основна вимога). А самі? Соваються по нічних клубах, бухаючи як добра "робоча коняка" (не в образу коням), паралельно затягуючись папіроскою раз за разом і вживаючи слова для "связки матов". Так, я зараз описала доволі ядрьону суміш, але так чи інакше більша половина жіночого роду попадає під цей опис, а хіба такою має бути жінка? А як же ласка, порядність, скромність, хазяйновитість, вірність врешті-решт! Спочатку вони трясуть цицьками в екстремально відвертому вбранні, а потім ниють, що їх не поважають чоловіки і ... пабабабам - що справжні чоловіки вимерли! А біля чого там старатись? Що там поважати? Все на показ і доступне, більше того, воно саме проситься "в меню". Мені це нагадує шведський стіл за принципом "бери - не хочу" з широчезним асортиментом "дарованих страв" в будь-якій обгортці, але з ідентичним наповненням. А хтось на це все "добро" ведеться, залітає, одружується і тут починається найбільша жесть, бо чому може навчити така представниця жіночої статі? Так воно і прогресує в деградації, людство наше. Так лишаються в далекому минулому людські чесноти. Коли наглість встигла стати сильною рисою успішних людей, а чесність і совісність запорукою того, що хтось обов.язково знайде тобі призначення в своїх корисних цілях? Коли все пішло не так? Коли життя стало схожим на виживання, тільки не в фізичному, а в моральному плані?
Розумію, що від вищесказаного багато в кого бомбане, це - логічо, кому потрібна та правда і моє "фе". Хтось доколупається до неідеальної розстановки розділових знаків, втішить себе думкою про власну крутість, і піде курити на балкон. Знаю, що нічого ця писанина не змінить, але така моя думка, і я маю право озвучити її. Просто однієї миті стало якось надто гидко, щоб мовчати...

Повний Гімн України!

Колись, ще навчаючись в школі, ми вчили такий варіант Гімну. Сьогодні мені вздумалось перечитати його знову і прийшла в голову думка, що даремно його скоротили! Це своєрідне "як човен назвеш, так він і попливе". Повний варіант ніби пророкує позитивне майбутнє..., а ще зверніть увагу на цей територіальний опис:
"Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;"
Думаю, що він вартий того, щоб його не урізали, не скорочували, а вивчилии і пам.ятали, а головне - розуміли!


Державний Гімн України (до 6 березня 2003 року)

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Эдуард Асадов

НЕ НАДО ОТДАВАТЬ ЛЮБИМЫХ

Не надо отдавать любимых,
Ни тех, кто рядом, и ни тех,
Кто далеко, почти незримых.
Но зачастую ближе всех!

Когда всё превосходно строится
И жизнь пылает, словно стяг,
К чему о счастье беспокоиться?!
Ведь всё сбывается и так!

Когда ж от злых иль колких слов
Душа порой болит и рвётся -
Не хмурьте в раздраженьи бровь.
Крепитесь! Скажем вновь и вновь:
За счастье следует бороться!

А в бурях острых объяснений
Храни нас, Боже, всякий раз
От нервно-раскалённых фраз
И непродуманных решений.

Известно же едва ль не с древности:
Любить бесчестно не дано,
А потому ни мщенье ревности,
Ни развлечений всяких бренности,
Ни хмель, ни тайные неверности
Любви не стоят всё равно!

Итак, воюйте и решайте:
Пусть будет радость, пусть беда,
Боритесь, спорьте, наступайте,
И лишь любви не отдавайте,
Не отдавайте никогда!

Сказать "люблю" не так уж и легко,
Особенно тому, кто обжигался,
Кому предательство вгоняли глубоко,
Чей мир, звеня как стёкла, разбивался.

Сказать "люблю" не так уж и легко,
Особенно тому, чью душу рвали,
Кому под сердце, в самое нутро,
Как кол осиновый, обиду загоняли.

Сказать "люблю", не просто ведь слова,
Особенно для тех, чья вера сдохла,
И нет ванили в этих головах,
Нет иллюзорно розового моха.

Сказать "люблю" для них - пустить росток,
Рискнуть остатками души в своих глубинах,
Чтоб новый нежный вырастить цветок
И снова крылья ощутить на спинах.

Светлана Лыбашева

"Розтрусіть свої сідниці";)

Сьогодні нарешті повернулась в зал після більш ніж 2 тижневої перерви на ангіну (і т.д.). Знаєте, я частково зрозуміла тих людей, що думками вже давно спортсмени, а на ділі відсижують 5 точку на дивані. За останній місяць я нехіло "здала"... Перші тижні ще якось боролася сама з собою, але всім відомо, що від подібного поєдинку добра не слід чекати і... таки злягла з височезною температурою і "випала з життя" на тиждень, а з тренувального процесу на більш ніж 2. До чого все це ниття? А до того, що навіть мені (обережно, хвилинка самопіару! =D) - людині, яка щоденно займається (коли плідно, а коли не дуже) спортом і головне, любить цей процес!!! було тяжко відірвати свої сідниці і повернутись в зал, бо до знесилення організму добавилась банальна лінь і острах, що не зможу відпрацювати так, як хотіла б, а халявити , то не моє... Але вчора ввечері я собі вирішила, що хай там що, а я сьогодні таки позаймаюсь...
Позаймалась. Так, було тяжко але неймовірно круто! Я відчула себе Людиною! Знаєте, напевне ні з чим не порівняти те відчуття, коли виходиш з залу з відчуттям того, що ти виклалась на повну! Ти ніби і втомлена, але водночас переповнена якоїсь приємної позитивної енергії=) Це справді круте відчуття, яке супроводжується гарним самопочуттям... Ну і фігурою звісно!
Одним словом - всім в зал! Не бійтесь починати. Спочатку щось звісно не виходитиме... Можливо результат відчуєте не одразу, але він обов.язково буде!... ну про це якось згодом)
Чомусь захотілось поділитись з Вами своєю маленькою радістю ;)
Всім мир=)

п.с.
Це не той допис, що я обіцяла) Той ще буде...

Так гарно вміє лише вона...

І не дивуй, що я прийду зненацька
мені ж ще побороти переляк
На штурм Бастілій - просто. На Сенатську.
А от до тебе - я не знаю як

Вже одпручалась гордістю і смутком
одборонилась даллю, як щитом..
Як довго йшла до тебе, як нехутко...
І скільки ще і сумнівів і втом.

Прийми мою понівечену душу.
Збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово "мушу"
це перше слово з букваря дорослих

Мені без тебе сумно серед людства
А людству не до себе й не до нас
А дика груша світиться мов люстра
і чути гомін тополиних трас

Ліна Костенко

Допомогли? Передай далі! ;)

Ми допомагаємо людям,  а ті люди не допомагають нам і ми думаємо,  що нашу доброту нагло використовують ,  розчаровуємось... а насправді працює " принцип доміно " а-ля "передай далі".  Якщо ми зробили хорошу справу, то вона обов'язково повернеться до нас... Можливо не від тієї ж людини,  але повернеться.  Просто той,  кому ми допомогли - допоможе комусь іншому... все просто =)
Ніщо не забуте;)

Про все і ні про що

6та ранку.  Сидячи на вже розстеленому ліжку,  що залюбки передало б мене в обійми Морфея,  сижу і щось тут виписую.  Пів ночі виліплювала цілу армію вареників з різноманітними начинками і слухала інтерв'ю Скрябіна,  до яких раніше руки не доходили.  Яке щастя,  що в нього їх ціла купа! Я згідна ледь не з кожним його словом.. . Хороша він був людина...  з великої літери,  як то кажуть.  Отак виконуючи монотонну ручну працю ненароком почала заглиблюватись в думки... свої власні,  рідні.  І тими блуканнями з теми до теми зависла на тому,  що не може лишити байдужою ... а саме, війна і "тотальне зубожіння".  Останніми днями стала спостерігати на просторах інтернету масу "колючих" жартів про курс долара а-ля "скоро гривнями можна буде дупу підтерати замість туалетного паперу, бо так буде дешевше"  - знаєте,  а мені щось ні разу не смішно!!! Я розумію,  позитив і таке інше,  але це вже якось гидко.  Ніби танці на меморіалі , от серйозно.  Люди на сході життя віддають,  а якісь "шибко мудрі " словами розкидаються,  даби зайвий лайк отримати!  А ще,  цей гіперажіотаж навколо валют і депозитів! Я звісно не великий фінансист,  але тут і без цього зрозуміло,  що величезна частина проблем від паніки.  Люди самі заганяють в велику товсту дупу економіку країни.  А це масове скуповування продуктів? Чи то я чогось не розумію,  чи то всі стадом дуже файно ловляться на спекуляції і різноманітні ілюзії...  А ще,  от чогось впевнена,  що до літа ситуація покращиться...  принаймні з тим доларом. Ну поживемо , побачимо... 
Виговорилась.  Треба засинати. Добраніч...  Чи то доброго ранку !

Пам'яті Кузьми Скрябіна

Ранок 2-ого лютого я запам.ятаю назавжди. Запям.ятаю як день безглуздої трагедії і втрати. Так, нині це не рідкість, але такого "повороту" ніхто не очікував.
Той день почався з маминого:"Іра, Скрябін помер". Сон як рукою зняло. Я схопилась з ліжка і панічно перепитала ще разів з 5!!! сподіваючись, що то дурний сон. Але на жаль - ні. Це було дурне трагічне ДТП. Йому було лише 46.
Кузьма був, є і буде одним з найулюбленіших мною виконавців. Таких як він - не було і не буде. Він в стьобній формі піднімав серйозні теми, про які інші боялись чи соромились говорити. Він вмів тонко і з гумором розповідати про щось так небанально, що іншим така подача інформації і не снилась.
Кожна його пісня наповнена сенсу, хоч це і не кожен розуміє, слухаючи лише заюзані і всім відомі композиції. А якщо копнути далі, то можна для себе відкрити глибину, що полонить свідомість завдаючи незворотних, але таких приємних і важливих змін.
Андрій Кузьменко був справжнім патріотом своєї країни. Він тихцем творив добро вважаючи, що щирі хороші наміри зникають там, де з.являється камера.
Мені безумно шкода, що я не мала можливості знати його особисто... а хотілось би. Дуже хотілось би!
Дуже рада, що побувала на Бандерштаті 2014 і мала можливість відриватись під заслухані до непристойності пісні. Яка тоді була шикарна атмосфера! Він завжди вмів запалити публіку. Було відчуття, що це не якась постороння знаменитість, а хороший знайомий .. чи навіть друг. Душевність атмосфери зашкалювала.
От зараз пишу і не можу передати всього того, що коїться на серці. Щодня вмикаю його пісні, відео і не можу стримати сліз. Хочеться максимально доступно передати своє ставлення до творчості цієї людини, хочеться достойно описати... А не виходить. Минуло 10 днів, а легше не стає... Досі не можу сприйняти той факт, що його більше нема. Безмежно співчуваю його сім.ї та друзям.
Спочивай з миром...

"Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!" Ліна Костенко

Общественный суицид России

Это мой первый, и возножно последний пост на русском. В повседневной жизни я общаюсь исключительно на родном языке, поэтому извините, еcли где-то допущу неточности. Почему на русском? В статистике к этому блогу, я могу наблюдать, что меня опять начали активно читать в России. Имею надежду, что описаное ниже не вызовет информационного отторжения, а будет принято к сведению.. как минимум.
Несколько дней назад я случайно попала на похороны одного из воинов АТО. Это было на центральной площади нашего города. Было много людей (большинство тех, кто его даже не знал...но им было не все равно). Ваша страна (вернее ее правительство) делает видимость, что "не делает погоды" у нас на востоке. А на самом деле, варварским способом уничтожает инфраструктуру, жителей и... своих же военных (в большинстве - совсем молодых парней). На територию РФ отправлено не один грузовик "200" и что дальше? Все делают вид, что ничего не происходит? Или же просто в крематории? Да, на територию моей страны били завезены 7 ваших мобильных крематориев!!! Для чего? Не думаю, что вашим властям есть дело к погибшим украинцам, напрротив - они не хотят шума у вас в стране! Они хотят, чтобы вы и дальше отпускали своих мужей, сыновей, отцов воевать за огромные амбиции маленького человека. Неужели вы так не уважаете собственные жизни и собственную страну, которая уничтожает себя в глазах всего мира. Это настоящий общественный суицид! Ви же потом поколениями свою честь отмывать будете только потому, что промолчали, струсили, поверили тому мусору, которым вам вас ежедневно "удобряют" мозг, делая вид, что все в порядке...!

Фільм "Я - начало"

"Я - начало" - дуже глибокий та символічний фільм. Він з самого початку занурює в різнобарв.я переживань головного героя... Я на 100% включилась в пошуки тієї незнайомки і раділа їхній зустрічі, розуміючи, що це наївно і все так гарно не буває. Це одна з тих стрічок, що лишаються в пам.яті якимсь туманним спогадом. Рекомендую)
А ще, він ніби зайвий раз вказує на те, що прекрасне не триває довго...
11:11;)
п.с.
Ходити пішки - корисно для вашого здоров.я;)

Жіночий портрет

Жіночий портрет
Леся Українка

Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші,
нещирих поцілунків не даєш
за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла
в кубельце, звите дружніми руками,
найтяжчу працю ти собі взяла,
несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема
у тебе для таких, що «впали низько»,
хоч злидні перетерпіла й сама,
хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло
ти хилиш низько, про таких згадавши,
що продаються; знаєш, як було
їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло
і не за ласощі, не за дарунки,
але за те пестливеє тепло,
за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,
у кого в очах діаманти ясні,
чий сміх тобі здавався золотим,
а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,
свій хист і розум віддала в неволю,
у каторгу довічну завдала, –
і гірко й солодко тобі до болю.

Фільм "Одержимость"

Хорошим потрібно ділитись, правда? От тому я хочу поділитись з Вами щойно переглянутим фільмом "Одержимость"2013 року;) Спеціально вказую рік, ібо я коли шукала його в Google - не надала особливого значення року його створення. Виявилось, що є стрічка з аналогічною назвою, яка є практично на всіх сайтах в хорошій якості ( в той час, як ту, що 2013 року ще пошукати треба.. ну класика жанру, що сказати=D. Хороше аби-де не валяється;).
Фільм сильний, мотивуючий і справді цікавий. В ньому зображується доволі банальна , але безсмертна істина: "Нічого не приходить легко. Але якщо дуже сильно чогось прагнути і працювати над цим не шкодуючи себе - мрія має шанс стати реальністю".
Особливо рекомендую музикантам (потенційним і дійсним=), любителям джазу і просто якісної музики, якої в фільмі більш ніж достатньо.
Приємного перегляду;)
http://www.kinopoisk.ru/film/725190/

Пост егоїзму і холоду

Все якось надто прісно і буденно. Життя втратило казку і здобуло чорно-білу сірість. Нерівноцінний обмін.
Розчаровуватись в людях стало своєрідною звичкою, зачаровуватись - вкрай складно. Все ніби нічого. Все навіть добре. Зрештою, я ж обіцяла себе в цьому щоденно переконувати, добавити самообман до вівсянки на сніданок.
Люди перестали викликати сильні емоції. Їхня присутність не грає особливої ролі. Впускаю складно, відпускаю - вириваючи разом з частинкою серця... А інші, вони периферійні. Якоюсь мірою мені їх навіть шкода. Вони не кращі, не гірші... просто не чіпляють. Просто я навіть не помічу якщо вони зникнуть. Пост егоїзму? Напевне.

Так, кожен любить по-різному. Те, що для одного щастя і прояв найсильніших почуттів - для іншого дріб.язок. Але є дещо, що насправді дорого і цінніше за бдь-які слова - бути поруч! Просто БУТИ і все... Це єдине, що справді має знчення.

Фільм "Исчезнувшая"

Фільм "Исчезнувшая" - це один з найцікавіших фільмів, що я будь-коли дивилась. Він гарно відкриває "інститут шлюбу" з середини. Дуже цікавий та непередбачуваний сюжет. Гарний акторський склад.
Вмикаючи фільм я практично засинала.. думала "гляну 10 хв і спатиму", але він настільки включив мій мозок, що навіть по закінченню фільма (довжиною 2.5 год) про сон навіть не йшлось.
Єдине про що я шкодую, то це те, що я не можу стерти пам.ять і переглянути цю стрічку знову... так, ніби я ще її не бачила=)
Дуже рекомендую!




http://kinogo.net/5151-ischeznuvshaya-2014.html ---посилання на фільм.