Привіт) Хочу розказати вам про 3 дні, що вирвали мене з повсякденності в "місця щасливих людей".
Одного похмурого ранку прокинулась від телефонного дзвінка. Дзвонив Саша. Щось там розказував. Типовий ранок. І тут: "А не хочеш в Карпати рванути?". Від цієї пропозиції я в моменті проснулась: "Звісно хочу! Круто" - запищала я. Потім, визирнувши за вікно, піддала ідею великим сумнівам, ібо створіння я тепллолюбиве, холод переношу вкрай тяжко(!!!), навіть вдома постійно мерзну, а що вже казати про вулицю. Почала його відмовляти, мовляв: "Поїдемо як потепліє і блаблабла", але він таки мене переконав, що все буде круто (чому я тепер безумно рада). За кілька організаційних днів я так себе накрутила різноманітними ютубовськими відео, що не могла дочекатись дня виїзду.
Приїхали на вокзал на 30хв раніше зазначеного часу. Як виявилось, до поїзда лишалось ще більше години. Це був пік моєї пунктуальності, бо маю властивість не дружити з розрахунком часу. Вирушили. Місця нам дістались "козирні" (верхні і до туалету не далеко). Це не надто радувало. Але, як виявилось, спати ніхто і не збирався. Добрі годин 5 ми грали в Мафію, співали пісень, просто щось там говорили. Було весело)) Близько першої ночі по мене прийшов Морфей... А ще через годину наша шумна компанія мирно розбрелась по поличкам=). Спалось прекрасно: в навушниках музика, що створює ілюзію особистого простору і затишку, а ще ці звуки і вібрації поїзда на швидкості ніби заколисують + Сашин одногрупник Богдан віддав мені своє комфортне місце. Вранці мене розбудив Тарас (організатор поїздки) сповіщенням, що ми вже під`їзджаємо і тим, що я говорю вві сні. Блін, є в мене така особливість, іноді спілкуюсь крізь сон, але ж не в поїзді!!! Ну от тільки не в поїзді! Питати, що там він почув не стала, бо ... знаю свої здібності і не хочу засмучуватись зайвий раз. Постягувала з свого Грешти ковдру, що означало "пора вставати" і відправилась в туалет. По дорозі відгребла шкарпетівкою по лобі, ібо хтось ще спала і не побачила попереду перешкоду в особі сплячого на верхній поличці "дяді Стьопи (хто з тих старіших, то зрозуміє)". Вийшли на вокзалі Коломиї. 5 ранку. Сіро, сонно. Заходимо в приміщення вокзалу, а там на стільчиках схилились в дрімоті безхатьки... Сумне видовище. На кількох десятках квадратних метрів злізничного вокзалу Коломиї перетнулись 2 різних світи. Для нас це були 2 години очікування продовження захоплюючої мандрівки, а для них звичайні будні. Нам не надто комфортно просто почекати електричку, а вони так живуть! Поглинута роздумами схилилась на плече Сашка і не помітила як ми заснули на добрі пів години. Проснувшись від оніміння кінцівок вирішили зробити селфі на фоні імені нашого першого чек поінту цих днів і далі в дорогу. Електричка доставила нас на місце призначення, а потім ще хвилин 20 пішки. Діставшись будинку ми дуже зраділи, бо він був розташований просто на березі мальовничої річки Прут.Нас всіх поселили на 2-ому поверсі затишного дерев'яного будиночка. В кожній кімнаті був балкон, телевізор, wi fi, і ванна кімната (за виключенням нашої з Сашком, бо там вона була недобудована, але краєвид з вікна все компансовував сторицею). Помітивши територію способом хаотичного розпихання речей по шафі,ми вирушили на здибанку зі Скелями Довбуша. Діставались туди пішки, але на диво швидко. Колись я вже двічі бувала на цих скелях, тому була відносно готова до краєвидів... Принаймні так думала, а на практиці вийшло інакше: пищала від захвату. Все було ніби вперше. Неймовірна атмосфера, повітря, сніг, дерева, і величезні кам'яні валуни, що додають могутності і без того красивим пейзажам. Емоції зашкалювали. А ще, прибавляв екстріму той факт, що погода була не надто відповідна(на мою думку). Велика частина каменів вкрита кригою, що не дуже безпечно, особливо з моєю координацією. Тим не менше, це не завадило більшій частині групи зробити спуск зі скелі.
Готуючись до поїздки я понабирала з собою купу теплих речей,бо була готова, що буде дуже холодно і в
перший день понавдягала на себе більшу частину взятого, що було великою помилкою. Мені було неймовірно жарко, а потім(коли ми перестали рухатись) - холодно, бо впріла. А загалом, то в Карпатах зима на диво приємна. Не могла подумати, що мені може подобатись зима, але там вона справді казкова і м.яка. Погулявши якийсь час cкелями ми відправились додому. Повечеряли і засіли в кімнаті Роми за мафією,чаями і гітарою. Мій Сашко і Рома по черзі грали на гітарах, ми співали пісень. Було дійсно весело і душевно.
Згодом розбрелись по кімнатах, бо наступного дня на нас чекав непростий підйом на гору.
Другий день поїздки для нас почався дууууже ліниво. На силу продерли очі від 5 годинного сну. Минулого вечора Тарас попереджав, що сьогодні на нас чекатиме підйом довжиною в 14 км. Борючись з думкою:"та який нафіг підйом, тут же тепле одіялко" я таки здерла себе з ліжка і попленталась в напрямку ванної кімнати, даби хоч трохи привести себе в людський вигляд. Вівсянка з згущікою на сніданок в рази покращила світосприйняття і за 15 хвилин опісля трапези ми вирушили в дорогу.
Перша частина дороги здолалась з легкістю. Тоді думалось, що постійні тренування відгукнуться витривалістю і тяжко не буде... ха, як я помилялась! Наш маршрут проходив абсолютно різноманітними шматками дороги: крига змінювалась снігами, грязюкою, потім знову снігами. Дорогою ми жартували, що тут напевне швидко одружуються, ібо ходити один до одного дуууже далеко. Знаєте, виникало враження, що сюди цивілізація доходить трохи тяжко і не систематично. Чим вище ми піднімались, тим прекраснішими ставали краєвиди. Спочатку думала описати, але зрозуміла, що ніякі слова не зможуть повною мірою передати красу тих пейзажів (фото розкажуть краще).
Насилу діставшись полонини ми спочатку подумали, що ось власне і є пункт призначення=) Я неймовірно зраділа думці, що "місія нездійсненна" - виконана. І тут хтось питає(показуючи на ще вищу гору, вершина якої ховалась в хмарі снігу):"А що там?" і тут Тарас:"Самі побачите. Ми зараз йдемо туди". Мені похололо. На відміну від багатьох ентузіастів, які були раді новому маршруту, мені було не до смішок. Абсолютно припускала ймовірність того, що не дійду. Але чи то відкрилось друге дихання, чи то пейзажі надихали, та подальший шмат дороги був в рази цікавішим і легшим (особисто для мене). Так, він був більш небезпечним, але яким красивим! Мимоволі виникало відчуття якоїсь казки! Широчезний шар снігу покривав все навколо, і нас в тому числі. Ця недоторкана чиста природа! Чим вище ми піднімались, тим нижчою ставала рослинність навколо. Високі дерева змінювались, кущами, мохом, а тоді взагалі камінням, підйом по якому, то взагалі не жарти. На вершині нас зустрів дуже сильний вітер зі снігом, тому оцінити пейзаж в повній мірі ми змогли на знімках з фотоапарату. Але це прекрасне відчуття усвідомлення, що ти зміг, що ти на вершині, варте того, щоб в один похмурий день відірвати свою дупу з дивану. Та й, найцінніше - це сам підйом. Для когось це - просто можливість вирватись з буденності і привнести в свої дні цікавих веселих спогадів, а для когось це - ціла боротьба з собою, після якої приходить усвідомлення, що коли думається, що все, що сил більше немає - треба продовжувати і все вийде, і сил вистачить. Треба просто вірити в себе. Та й загалом, в горах знецінюється купа повсякденних турбот, що сипляться на нас вдома. Там більшість з них здається нікчемними, а життя поділяється на: тут і зараз, і десь там в місті.
Спускались ми взагалі круто. Спочатку було лячно, але потім тримаючись за все, за що можна вчепитись, ми сковзаючи на п'ятій точці здолали спуск.
Повертались додому в рази тихіше ніж піймались. Ми з Олександром взагалі останні хвилин 20 просто мовчали, а діставшись дому мокрі й знесилені ввалились на ліжко в повній ейфорії.
Сашко побіг в душ, а я... закуталась в ковдру і просто мовчки лежала переглядаючи не одну сотню фотографій зроблених за ці дні. За годину душ повернув до життя, сили по трохи стали повертатись і ми знов влаштували посиденьки. Попри величезну втому спати лягли пізно, бо не хотілось втрачати дорогоцінних моментів перебування в Карпатах.
Плани третього дня не змушували нас нікуди гнатись. Поснідали і спокійненько почали збирати речі, ібо наш час перебування в будиночку закінчувався, і о 12-ій мали заселятись нові туристи. А на нас чекала прогулянка по Яремче, дрібний перекус в якомусь скверику , та чергова дрімота на залізниці в електрички.
Дорогою до Івано-Франківська нам попалась класна компанія з якою спочатку був невеличкий собі музичний батл, а потім ми скооперувались і грали/співали разом (до слова, в хлопця з тієї компанії просто чудовий голос). Час пролетів непомітно і через якусь годину-другу наша весела і голодна компанія вже здала речі в камеру схову на Франківському вокзалі і оперативно прямувала в чарівне місце під назвою "Десятка". Чому чарівне? Та тому, що в голові не вкладається щедрість (маркетинговий хід) власників закладу. Порції великі, все дуууууже смачне і при цьому ціни ну геть демократичні! Ми там наїлись як сто Гарфілдів!=) Саша досі зі щимом в серці згадує їхній Журек і хоче повернутись в Івано-Франківськ знов хоча б заради того пабу. Хоча, саме місто заслуговує на те, щоб туди повернутися і то не раз. Затишні вулиці, стара і гарна архітектура. В моєму розумінні, якби в Луцька і Львову була дитина, то це був би Івано-Франківськ =).
Прогулянка закінчувалась і ми знову повернулись на вокзал.
Поїзд. Сон. Вокзал. Луцьк...І відсутність розуміння як тепер сприймати місто, адже все порівняно таке сіре. Я дуже люблю наш Луцьк, справді. Він безумно затишний, в ньому все рідне, в ньому дорогі серцю люди... Але гори сповнені такої неймовірної казкової атмосфери, після якої вкрай тяжко адаптовуватись до буденності.
Немає коментарів:
Дописати коментар