Вперше за довгий час я тут... Якось так складається, що більшість моментів про які можна було б тут написати обробляються в голові і на тому "закидаються на карту пам'яті...моєї", а потім все, момент втрачено і ніщо нікуди не просочується. Тим не менш, зібрались до купи зручний момент і тема, так що розтягувати не буду, приступимо.
Мучить мене один "грішок": дуже часто буває, що хтось мені пише, а  я не відповідаю на повідомлення довго, постійно відкладаю, щоб нормально відписати і ... забуваю(а не так як нормальні люди). Припускаю, що більшість таку мою рису може сприймати як зверхність чи щось таке, але це не так від слова ЗОВСІМ. Просто я не вмію бути скрізь і з усіма. Це не дуже добре в першу чергу для мене, але не бачу сенсу робити щось "для галочки", а не від щирого серця. На мою думку стосунки між людьми настільки тонка штука, що фальш просто недопустима. Не бачу сенсу видавлювати емоції там, де їх немає, або позитив , коли настрій бажає кращого. Колись в моменти суму мені хотілось розвіятись, погуляти, відволіктись... Зараз все змінилось. Зникло бажання впускати когось в свій світ (яким би він не був). Коли я щаслива, то ніби "затримую подих" щоб не зіпсувати нічого, не зруйнувати таке бажане своїми ж діями. Коли погано - тим паче мовчу... не хочу поширювати негатив, та й легше від того, що я розкажу не стане.
П.С.
Писалось 4-го грудня=) ... Не була б це я=D

«Она вошла, совсем седая...»

Она вошла, совсем седая,
Устало села у огня,
И вдруг спросила «Я не знаю,
За что ты мучаешь меня.

Ведь я же молода, красива,
И жить хочу, хочу любить
А ты меня смеряешь силой
И избиваешь до крови.

Велишь молчать? И я молчу,
Велишь мне жить, любовь гоня?
Я больше не могу, устала.
За что ты мучаешь меня?

Ведь ты же любишь, любишь, любишь,
Любовью сердце занозя,
Нельзя судить, любовь не судят.
Нельзя. Оставь свои «нельзя».

Отбрось своих запретов кучу,
Хоть сейчас, хоть в шутку согреши:
Себя бессонницей не мучай, сходи с ума, стихи пиши.
Или в любви признайся, что ли,

А если чувство не в чести,
Ты отпусти меня на волю, не убивай, а отпусти».

И женщина, почти рыдая, седые пряди уроня, твердила:
«Я не знаю, за что ты мучаешь меня».

Он онемел.
В привычный сумрак вдруг эта буря ворвалась.

Врасплох, и некогда подумать
«Простите, я не знаю Вас. Не я надел на Вас оковы»

И вдруг спросил едва дыша: «Как Вас зовут?
Скажите, кто Вы?»
Она в ответ: «Твоя Душа».

Эдуард Асадов.