Стереотипи

Чому люди такі обмежені? Чому якщо дівчина не ходить на підборах, то вона автоматично - "пацанка"? Грація і жіночність не залежить від взуття. Вона або є, або її немає апріорі хоч що на себе не вдягни! Не раз ставало печально, коли спостерігала картину а-ля "кривенька качечка" чи "мужик на шпильці". А якщо просто роззути? Я вважаю, що це так безглуздо... Або ще, хто має право вказувати кому кого кохати? Яке люди мають право засуджувати одностатеві стосунки? Чому гетеро - добро, а гомо - зло? Бо більшість вирішила? Бо нас так виховали? Будучи абсолютно звичайної орієнтації, будь-які напади і образи в їх адресу вважаю - дискримінацією(якщо звісно це вроджене а не надумане, чи безглузда данина моді). Прекрасно розумію, що мало хто розділяє мою думку (о Богі, можливо хтось і з друзів видалить=))) ). Але всім хто вважає що це брудно і неправильно, я хочу сказати: шлятись на ліво і на право по своїм одно(багато)разовим гетеро-пасіям - ось що не правильно! Брехати і оббріхувати - ось що не правильно! Розповідати всім подробиці свого інтимного життя - ось що неправильно! Добиватись цілей використовуючи коханих -ось що неправильно... і ше сила-силенна бруду, який і співставляти з гомостосунками має бути соромно!

"Чого ти найбільше боїшся?" - здавалося б, звичайний набір букв. 4 слова. Все просто. Але ні, який великий внутрішній посил несе в собі ця фраза. Найцікавіше, що в кожної людини - свій, і водночас спільний. Я не кажу про фобії. Вони викликані якимсь великим стресом. Я кажу про щоденні переживання, про відчуття, про емоції. Навіть найбільш одноманітні дні мають свою особливість... хоча б тим, що завтра все буде інакше, не так як вчора, не так як сьогодні. Світ не стоїть на місці. Життя не стоїть на місці. Все минає. все змінюється, а разом з цим і наші страхи. Хоч деякі з них можуть супроводжувати нас протягом усього життя. Вони наші найвірніші супутники, найзліші вороги і найкращі друзі. Деякі з них захищають від якихось вчинків, що можуть нашкодити або навіть вбити. іноді вони ... ніби тримаючи нас за руку не дають зробити крок, останній крок. А деякі навпаки, сковують кайданами, не даючи жити, не даючи думати. Буває, що ціна такого сусідства стає непосильно великою. Але не в них вина, а в нас.... лише в нас.
Все залежить від нас. Внутрішні монстри підвласні лише нам.

Щоразу розкриваючи хитро-мудрі плани і уловки гнилих людей мій мозок просто вибухає від нерозуміння того: як можна бути настільки жорстокими! Звідки це в людей береться? А може це вроджена риса і намагатись її змінити - безглуздо? І вона як колір очей чи волосся, можна замаскувати, але не надовго?
Сьогоднішній вечір закінчився черговим розчаруванням. Я здогадувалась що це колись може статись, але оптимізм і віра в людей знову мене підставили.
З такими темпами, я просто перестану впускати в життя нових людей (принаймні жіночого роду точно). Вони надто жорстокі і брехливі створіння! Я з ними не справляюсь. Я не знаю їхніх діалектів і правил гри (і знати не хочу).
Єдине чого хочу - це спокою! Собі і близьким! І щоб ніхто не ліз в душу і дім!
Тепер я двічі подумаю перш ніж комусь допомагати

Этой осенью мечтаю
Превратиться в лучик света,
Яркой радостью светиться,
Мчаться к счастью как комета,
Озарить пространство лаской
И теплом сиянья бликов,
Отразясь от грубой каски
Черствых предрассудкомифов,
И расплавить сталь хочу я,
И проникнуть в твои мысли,
И на ушко прошепчу я:
"Ты - мужчина моей жизни!"

Щастя - просте!

Щастя - просте!
Ніколи не думала, що так мало треба щоб почуватися щасливою. Що елементарна мимовільна посмішка, смска зранку, чашка чаю чи обійми - можуть робити дива. А відчуття того, що ти комусь потрібен, що твою думку цінують і чекають саме на тебе - дає сили жити тоді, коли їх вже практично не лишилось. А ще, все пізнається в порівнянні. Іноді для того щоб почуватись щасливою від елементарного спокою треба пережити бурю. Зараз розумію, що раніше не помічала стількох моментів, а зараз як оголений нерв - все віччуваю на 200%. Це не завжди добре, зазвичай навіть навпаки.
Сьогодні на лекції викладач сказав таке: "Ви можете збути того, хто вбив вашого батька. Але того, хто відібрав ваш будинок - ніколи! Люди користолюбні і меркантильні істоти. Для них найбільше покарання - матеріальне". Ця фраза вибила мене з колії. Стало неприємно і дивно. Тоді я задумалась: невже це дійсно так? Невже люди настільки ... дріб.язкові. В якому світі я живу? Хто мене оточує? можливо не дарма я так часто відчуваю себе чужою... абстрагуюсь від людей... а коли зустрічаю близьких по духу - так прив.язуюсь! Чи можливо я якась неправильна, старомодна, ....раритетна=)) хоч не думаю, що час так сильно змінює людську натуру. Він її розкриває, викриває. Від нього не сховаєшся.
А ще, зловила себе на тому, що забагато думаю) Мій мозок, як голодний лев. Йому постійно потрібно підкидати свіжі теми для роздумів, інакше він обиратиме в довільному порядку, САМ! Його просто не можливо втихомирити, переключити в "режим сну" також! Це нервує.
але його можливо призупинити...ласкою)

Все може бути краще

Звичка. Чи може вона керувати життям? Щебпак! І що найгірше, звикнути можна абсолютно до всього! Навіть до нещастя. Мені це нагадує сліпоту (нікому не в образу) але живуть же люди світу не бачучи... звикли і так їм нормально але чи змогли б вони так само просто змиритись якби побачили світ... хоча б недовго? Сумніваюсь. Так само і що стосується життя повсякденного, і оточення. Можливо ми розвиваємось і прагнемо кращого просто тому що знаємо що так буває? Тому що малюємо собі ідеали і намагаємось їх наздогнати? Радіти тому шо маєш це звісно круто, але ніхто не відміняв покращення. Просто вони самі не приходять. Задля одних потрібно тяжко працювати, задля інших ... просто бути хорошою людиною. "Ми притягуємо те і тих, на що заслужили". Я вірю в те, що всі хороші люди таки матимуть своє щастя (для кожного воно різне). А від злих людей краще абстрагуватись...їх надто багато навколо, щоб ще й добровільно себе ними оточувати. Вони як акули: відчувши капельку крові - загризуть! Варто тільки показати слабкість. А воно вам треба?

Что красит девушку? Не яркий цвет помады, Не золото, не бархат, не шелка. Что красит девушку? Какою быть ей надо? Об этом говорят во все века: Не гордой, а приветливой и скромной, Не дерзкой, а послушной и простой, Чтоб, чистотою покоряя мир огромный, Она бежала бы от болтовни пустой. Нет скверных слов, нет выкриков хвастливых, Красавице такое не к лицу, Нет взглядов неприличных и блудливых, А есть почтенье к матери, к отцу. Красива та, которая умеет Себя смирить и ближнего простить. Прекрасна та, которая не смеет Себе позволить лгать, хамить и мстить. Блистает ярко красотой чудесной Та, у которой совесть говорит: «Будь целомудренной, трудолюбивой, честной, Такою быть Сам Бог тебе велит!» Сегодня многие желают быть иными И рабски служат ложной красоте. Желаю, девушки, я вам не быть такими, А всеми силами стремиться к чистоте. Когда любовью, верой, добротою Наполнен будет жизни каждый час, Тогда спасительной небесной красотою Господь чудесно всех украсит нас...

!

когда ты придешь, конечно, я буду ждать. откроется сердце,
и примет тебя любого.
я все беспокоюсь: что мне тебе сказать? какое из тысячи слов мне придумать слово?
когда ты придешь, я с прошлым закрою счет, и память сведет на нет все былые лица. я все представляю: ты стоишь у ворот, не в силах, сдержав волненье, пошевелиться!
когда ты придешь, свет уличных фонарей осветит порог, засыпанный белой вьюгой. я все размышляю: в какую из всех дверей ты не постучишь, а смело войдешь без стука?
я знаю: своих встречают лишь те, кто ждут. и я не устану ждать тебя снова и снова! когда ты придешь,
конечно, я буду тут, откроется сердце, и примет тебя любого.

Не рассуждай, не хлопочи!..
Безумство ищет, глупость судит;
Дневные раны сном лечи,
А завтра быть чему, то будет.

Живя, умей все пережить:
Печаль, и радость, и тревогу.
Чего желать? О чем тужить?
День пережит - и слава богу!

Ф.Тютчев

Себе впізнала

В меня стреляли много раз, но я летела,
Удары сыпались кругом, но я терпела,
И пересуды, и молва - я все сносила,
В ответ на подлость грубых слов не говорила.

Вокруг твердили - будь хитрей - я усмехалась,
Узнав потери, полюбить не побоялась,
Отнять хотели воздух - я дышала,
Напротив видя тьму - всегда сияла.

В минуты радости чужой я не корила,
В минуты горя - от беды не уходила,
Бежать хотела прочь и не сбегала,
Предательству в ответ не предавала.

Врагам не мстила, а всегда прощала,
И в грешниках несчастных узнавала,
Забыть просили - я не забывала,
Ведь в те минуты я себя искала.

Когда-то были крики, были споры,
Неверные поступки, разговоры,
Незримый груз сомнений, где-то стыд,
Порой казалось - разум вовсе спит.

Всем людям свойственно споткнуться, ошибиться,
Ругать себя и чем-то не гордиться...
Не стоит пробовать вернуть то время вспять -
Ты силы собери, начни опять.

Светлана Лунева