Прийшла в голову (заюзана всіма ким тільки можна) думка, що діти дуже переоцінюють радощі дорослого життя. Блін, та в мене було класне дитинство! Так, багато чого не було і було дещо(дехто), кого хотілось, щоб не було. Але на той момент все було максимально чітко і просто. Хотілось, щоб мама ніколи не хворіла (я все дитинство дуже переживала за її здоров'я, зараз так само) і частіше бувала вдома, а не на роботі; кота; солодощів (цим бажанням заробила собі в 5 діатез, в 10 страшну алергію, що досі далеко не відходить); малювати (дуже любила і чомусь закинула, хоча на мене покладали сподівання.... напевно тому і закинула).
Все так просто було, а головне - реально! Маму я любила фанатично! Була 100% "маминою доцьою",якій більш ніхто не потрібен був, але навіть їй не розповідала всього. Вона каже, що я завжди була "собі на умі". Пам'ятаю, як зі школи бігла (в буквальному сенсі цього слова), щоб хоч побачити, перш ніж вона піде на роботу. Тоді були чіткі цілі і їхнє досягнення приносило таку палітру емоцій, стільки радощів! А зараз... Маму я люблю не менше, але ми віддалились порівняно і це напевне нормально... хоча віддає якимсь внутрішнім скреготом по серцю.
З'явилось стільки зобов'язань... Тепер навіть в розмові з собою не завжди викладаєш всі бажання, тому що внутрішній ценз не пропустить. Совість вибудувала великий паркан між "хочу" і "зроблю". Бажане не завжди приносить емоційне наповнення, або ж не в достатній кількості. Якщо зображувати життя в кольорах, то це була б пастель... така інтелігентна, стильна, нудна пастель. От на кому відігруюсь, то це на собаках! Сьогодні я поверталась додому, і вони почули мій голос через двері в під'їзд, спустились до входу... не полінувались...=)
До чого ця вся писанина? А не знаю... а просто так. Навіть закину одразу, а не як я люблю: написати, зберегти, пообіцяти собі привести в нормальний вигляд і ... ніколи не опублікувати.
P.S.
Ні разу не жаліюсь.
P.S. (1)
Не "істина останньої інстанції", просто суб'єктивний політ думки випущений на загал і не більше...
Все так просто було, а головне - реально! Маму я любила фанатично! Була 100% "маминою доцьою",якій більш ніхто не потрібен був, але навіть їй не розповідала всього. Вона каже, що я завжди була "собі на умі". Пам'ятаю, як зі школи бігла (в буквальному сенсі цього слова), щоб хоч побачити, перш ніж вона піде на роботу. Тоді були чіткі цілі і їхнє досягнення приносило таку палітру емоцій, стільки радощів! А зараз... Маму я люблю не менше, але ми віддалились порівняно і це напевне нормально... хоча віддає якимсь внутрішнім скреготом по серцю.
З'явилось стільки зобов'язань... Тепер навіть в розмові з собою не завжди викладаєш всі бажання, тому що внутрішній ценз не пропустить. Совість вибудувала великий паркан між "хочу" і "зроблю". Бажане не завжди приносить емоційне наповнення, або ж не в достатній кількості. Якщо зображувати життя в кольорах, то це була б пастель... така інтелігентна, стильна, нудна пастель. От на кому відігруюсь, то це на собаках! Сьогодні я поверталась додому, і вони почули мій голос через двері в під'їзд, спустились до входу... не полінувались...=)
До чого ця вся писанина? А не знаю... а просто так. Навіть закину одразу, а не як я люблю: написати, зберегти, пообіцяти собі привести в нормальний вигляд і ... ніколи не опублікувати.
P.S.
Ні разу не жаліюсь.
P.S. (1)
Не "істина останньої інстанції", просто суб'єктивний політ думки випущений на загал і не більше...
Немає коментарів:
Дописати коментар