Вже давно боюсь писати тут щось надто відверте, що відкривало б сховане від посторонніх очей... щось моє, рідне, особисте. Дуже не люблю розмов людей, які нічого толком не знаючи перемивають кожну кісточку мого (і не тільки) тільця. Думала, що приховуючи це можна захистити, але ні! Ті, кому не йметься докопаються все одно... байдуже до чого, аби дістати. Постійно дивуюсь тому, на скільки чорними бувають люди. Я постійно виправдовувала певні вчинки (навіть якщо факти кричали, що не варто) просто тому, що не могла повірити в таку дволикість...

3:33 ночі

Дивно. Іноді здається, що можу читати людей як книги/журнали (в кого яке наповнення). Здається, що можу передбачити вчинки просто проаналізувавши їхні дії і вивівши яку-не-яку але закономірність. Здається, що все настільки відкрито і добре видно, що диву-даюсь як інші не помічають того, що чітко бачу я...
А іноді, іноді всі мої спостереження летять під три чорти! Аналітичність дає збій, а люди діють в якомусь хаотичному порядку... абсолютно нелогічному і нечіткому. В такі моменти здається, що я зовсім не розумію людей! Абсолютно! З.являється відчуття відстороненості від світу. Хочеться абстрагуватись від усіх, щоб ніхто не чіпав! В такі моменти почуваю себе чужою.
Чому так стається? Чому такий великий контраст? Все просто: коли ситуація(людина) не має до мене відношення, не зачіпає струн душевних, то я - просто найліпший психолог. Але як тільки людина стає для мене кимось особливим - все пропало! Маю звичку думати про людей краще ніж вони на це заслуговують, судити про інших по собі(дурна риса, знаю). Через це не можу об.єктивно оцінювати ситуацію. Не дивно, що психологи та адвокати не мають права брати клієнтом родича чи друга. Професійна етика не з пустого місця з.явилась...

Красиво і зрозуміло;) мир Вам!=)

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

© Ліна Костенко

Йдучи вимикайте світло, зачиняйте двері...

Знову ніч. Знову роздуми=)

...ми прив.язуємось до людей. Люди прив.язуються до нас. І в залежності від того, наскільки відкритими ми є - впускаємо їх в своє життя, входимо в їхнє. Вносячи свої правки в їхню свідомість, приймаючи їхні. Буває, що людина проникає туди, куди ти й сам рідко зазираєш... в найглибші недри підсвідомості, емоцій... прямісінько в душу.
Попадаючи всередину людина ставить стільчик (замаючи місце). Розкидає речі. Потім наводить в них лад... з середини Вас! Так та особа живе в вас, керує життям... ніби мимоволі, але відчутно. Це такий собі "Чужий", але значно миліший. Та як би комфортно узурпатор не почувався - в один день він тихо збере свої найдорожчі серцю речі, встане і тихо піде. Туди, де ще не був. Туди, де ще не відомо і по-новому. А Ви, звиклі відчувати його в собі - відчуєте холод незачинених дверей, пустоту осиротілого стільчика. Це як протяг в душі, від нього можна захворіти...
В кожного є своя внутрішня межа, перетинаючи яку людина попадає туди, звідки дороги назад вже немає. Переступаючи той поріг людина входить в особливий світ і порушує його своєю присутністю. Це прекрасно і страшно водночас. Часто ми забуваємо, що не можна нікого привласнювати, що ми всі вільні люди, що рано чи пізно зникнемо з життя один одного. З власної волі чи просто так складуться обставини. Але це неминуче. Давайте з повагою відноситись до внутрішнього порядку один одного. Найвищим проявом любові і поваги є те, що Ви приймаєте людину такою, якою вона є... нічого не стараючись змінити. Не розкидаючи зсередини власні речі.
Йдучи вимикайте світло, зачиняйте двері...

Бобраніч

Колись мине...
Колись мене відпустить совість
З плечей слабких впаде страшний тягар
Відпустить сум і висушаться сльози
Наперекір усім твої словам!
Колись пройде те прокляте кохання,
що вирвало з душі стільки життя!
І житиму як мріяли з тобою, пам.ятаєш?
Але це вже без тебе, забуття...
сховає мої муки десь глибоко
у надри серця знівеченого...

Але до цього ще надто далеко
Тебе я не будитиму - спи...
бобраніч

Радари

Це один зі звичайних вечорів... щоправда холодніший трохи, та це й не дивно... зима на порозі. Я завжди все відчуваюю заздалегідь: погода, яка зміниться, вчинок, який людина ще тільки збирається зробити. Колись навіть відчувала, що мене мали до дошки на хімії викликати, настільки я її не любила. От парадокс в тому, що відчуваю наперед лише погане, а хороше... Таке враження, що воно не прописане в моєму життєвому коді... або я до нього якась не чутлива.. не знаю. А ще, колись я відчувала Його... знала, що зробить на кілька ходів вперед, тільки от адекватно оцінювати не вміла: хороше переоцінювала, а погане недооцінювала. Ламала свою систему, одним словом) І це дивно, бо раніше мої радари ні на кого не реагували, а тут таке.
Останнім часом часто задумуюсь: а коли відрікаєшся від людини і знищуєш в собі всі можливі емоції (на корні) можливо вимкнути і цю функцію? перестати "ловити" сигнал, чи до скону-віку мучитись за двох періодично?
Зараз якраз один з таких періодів, коли я подібно Дон-Кіхоту витягую себе всіма правдами і неправдами з того дурнуватого стану, який звалився невідомо звідки і зникне так само.. знаю це! В такі дні життя ніби завмирає, стає на паузу. Навіть організм призупиняє свою діяльність не вимагаючи ні сну ні їжі. А може просто осінь...?
п.с.
Тол - Осень --- мій вірний супутник=)

Сумно і правдиво

Евгений Евтушенко
БЛАГОДАРНОСТЬ

                   M.B.

Она сказала: «Он уже уснул!»,—
задернув полог над кроваткой сына,
и верхний свет неловко погасила,
и, съежившись, халат упал на стул.

Мы с ней не говорили про любовь,
Она шептала что-то, чуть картавя,
звук «р», как виноградину, катая
за белою оградою зубов.

«А знаешь: я ведь плюнула давно
на жизнь свою... И вдруг так огорошить!
Мужчина в юбке. Ломовая лошадь.
И вдруг — я снова женщина... Смешно?»

Быть благодарным — это мой был долг.
Ища защиту в беззащитном теле,
зарылся я, зафлаженный, как волк,
в доверчивый сугроб ее постели.

Но, как волчонок загнанный, одна,
она в слезах мне щеки обшептала.
и то, что благодарна мне она,
меня стыдом студеным обжигало.

Мне б окружить ее блокадой рифм,
теряться, то бледнея, то краснея,
но женщина! меня! благодарит!
за то, что я! мужчина! нежен с нею!

Как получиться в мире так могло?
Забыв про смысл ее первопричинный,
мы женщину сместили. Мы ее
унизили до равенства с мужчиной.

Какой занятный общества этап,
коварно подготовленный веками:
мужчины стали чем-то вроде баб,
а женщины — почти что мужиками.

О, господи, как сгиб ее плеча
мне вмялся в пальцы голодно и голо
и как глаза неведомого пола
преображались в женские, крича!

Потом их сумрак полузаволок.
Они мерцали тихими свечами...
Как мало надо женщине — мой Бог!—
чтобы ее за женщину считали.

1968