3:33 ночі

Дивно. Іноді здається, що можу читати людей як книги/журнали (в кого яке наповнення). Здається, що можу передбачити вчинки просто проаналізувавши їхні дії і вивівши яку-не-яку але закономірність. Здається, що все настільки відкрито і добре видно, що диву-даюсь як інші не помічають того, що чітко бачу я...
А іноді, іноді всі мої спостереження летять під три чорти! Аналітичність дає збій, а люди діють в якомусь хаотичному порядку... абсолютно нелогічному і нечіткому. В такі моменти здається, що я зовсім не розумію людей! Абсолютно! З.являється відчуття відстороненості від світу. Хочеться абстрагуватись від усіх, щоб ніхто не чіпав! В такі моменти почуваю себе чужою.
Чому так стається? Чому такий великий контраст? Все просто: коли ситуація(людина) не має до мене відношення, не зачіпає струн душевних, то я - просто найліпший психолог. Але як тільки людина стає для мене кимось особливим - все пропало! Маю звичку думати про людей краще ніж вони на це заслуговують, судити про інших по собі(дурна риса, знаю). Через це не можу об.єктивно оцінювати ситуацію. Не дивно, що психологи та адвокати не мають права брати клієнтом родича чи друга. Професійна етика не з пустого місця з.явилась...