Кілька слів про фільм "Води слонам!"

Можливо для когось це - звичайна романтична історія з хеппі ендом, але явно не для мене! Фільм тримав в напрузі майже дві години. Сльози періодично було просто не зупинити. Вкотре переконалась наскільки ненавиджу цирк за жорстоке поводження з тваринами!!!
Згадалось,  як 3 роки тому мені (по роботі) довелось відвідати одну з вистав. Ще тоді все те дійство мені категорично не сподобалось! Я боюсь змій,  але аж серце рвало від того,  як ними крутили,  швиряли ,  тягали. Про інших тварин я взагалі мовчу!
Вкотре підтвердила свою думку про те,  що хороша людина не зможе завдати болю тварині!
Сюжетна лінія сильна і варта уваги.
П. С.
Іноді для щастя доводиться ризикувати і переживати екстремально-важкі часи,  які потім відкривають двері в геть інше і щасливе життя.

Безумно люблю цей вірш

Отчего так предан пёс,
И в любви своей бескраен?
Но в глазах всегда вопрос,
Любит ли его хозяин.
Оттого, что кто-то - сёк,
Оттого, что в прошлом - клетка!
Оттого, что человек
Предавал его нередко.
Я по улицам брожу,
Людям вглядываюсь в лица,
Я теперь за всем слежу,
Чтоб, как пёс, не ошибиться.

"...поки ми складаємо плани на тиждень - з нами відбувається життя..."

Хто як переживає сварки, образи?
Мені завжди було цікаво, під дією чого (якої такої супер-функції) деякі люди можуть ображатися тижнями, місяцями або ж навіть... роками?! Не спілкуючись з дорогими людьми.
Особисто я так не вмію... і якщо чесно, то часто шкодую про це, бо іноді варто було б... От буває, зробила людина якесь лихо (щось дійсно серйозне), я з нею поговорила(якщо була така можливість), вона не мала нормальних пояснень... і якось так неприємно стало, боляче... образливо... і от, здається, що ти не хочеш ні чути ні бачити її (людину)... Вісторонюєшся, заспокоюєшся, сама знаходиш дійсно резонні і аргументовані пояснення тому вчинку (юріст же, хулє=))) ) і все, ти вже не злишся, а сумуєш за тою гадиною... хоч і логіка тобі пояснює, що це все тупо але уви "серцю не накажеш"... Зрештою, ображаюсь я максимум добу.... ну від сили дві! Якщо пройшло 2 доби, а я все ще не йду на контакт... пора починати бити у всі дзвони і піднімати тревогу... ібо "ми ее теряем!=)"... Пояснення цьому таке: ображаюсь я лише на близьких людей, ібо беру близько до серця те, що вони роблять. Але так як вони мені дорогі, то швидко все забуваю, бо боюсь вбити час на пусте і втратити їх.
Ніхто не може бути певен в тому, що завтра зможе виправити ситуацію, бо поки ми складаємо плани на тиждень - з нами відбувається життя, а воно зараза самостійна з специфічним почуттям гумору. Не відкладайте добрі слова і вчинки, і буде вам щастя=)))

Життя в контрастах

Прокинулась.  На годиннику 5:26 ранку.   Визирнула в вікно.  На вулиці холодно,  мокро,  вітряно ... Одразу захотілось понити ,  що погода "така-сяка", що опалення нема,  що вода гаряча лише по вихідним,  що це не комфортно і т. д.  Але подумалось про наших хлопців на сході, що кожну хвилину ризикують своїм життям перебуваючи в жахливих умовах ; про людей,  які все життя вибудовували своє "гніздечко", а зараз лишились без даху над головою... І якось так соромно стало.  Знаєте,  в нас все ідеально!  І погода в нас прекрасна! Ну немає води,  ну холодно...  І що з  того? Зате в нас тихо і спокійно.  Зате ми можемо спокійно гуляти вулицями і навіть відвідувати концерти.  Зате в нас немає дефіциту в продуктах.  В нас є мир! Все пізнається в порівнянні,  тому будьмо вдячними нашим героям!
І ще, не полінуйтесь прийдіть на вибори і добре обдумайте кому віддати свій голос.  Це той мінімум,  який може зробити кожен, щоб майбутнє було кращим ніж теперішнє...
Всім добра і душевного тепла...

Будьмо гостинними;)

Думка про те, що хтось нам належить - найабсурдніший самообман, на який здатна людина. Ми самі собі не завжди належимо, ібо обставини часто вносять непідвласні нам корективи. Ми самі не завжди знаємо чого хочемо, але чомусь розраховуємо на те, що в інших все якось простіше. Думаємо, що вони зможуть адаптуватись до ситуації, а коли цього не стається - ображаємось, хоча не маємо на це жодного права!
Найбільша мудрість - відноситись до людей, як до гостей. Ми ж завжди доброзичливі до тих, хто переступає поріг нашого дому, чи не так? Не обтяжуємо їх проханнями і завданнями, не змушуємо прибирати на кухні, чи викидати лайно за нашим котом. Зрештою, ми не зачиняємо перед носом двері, якщо їм час йти... Ми стараємось, щоб їм було комфортно.
Ось так і в стосунках (безпосередньо) між людьми. Приходячи в наше життя, останнє що вони хотіли б - розгрібати срач в нашій голові, що назбирувався роками! А ще, далеко не кожен зможе оцінити всю глибину переживань, весь біль. Не зможе об.єктивно оцінити ситуацію, сприймаючи її через призму власного досвіду і поглядів. Як би ви не старались, але світі надто багато неглибоких людей. Попадаючи в їхнє море, ваш човен застрягне на мілині нерозуміння, так і не діставшись цілі.
Але якщо раптом так сталось, що хтось добровільно взявся допомагати вам з "завалами" - цінуйте,ібо це велика рідкість. Головне, щоб по закінченню такого "суботника" вам не виставили рахунок до оплати...
Дякую за увагу!

Осінь

Осінь - це найпрекрасніша пора року. Вона сповнена містичного шарму і атмосферності, яку я так обожнюю. Вічно шукаю її у всіх моментах життя. В кожній секунді. В кожному подиху. Вириваючи по шматочках в буденності і хаотичності навколишнього світу... І тільки восени її не те що шукати не доводиться, вона сама хапає свідомість обома руками, накриваючи всім своїм єством... Цілком і повністю. Не питаючи дозволу. Опиратися немає сенсу...
Ви помічали наскільки прекрасний захід сонця восени? Якими кольорами він наповнює небо перш ніж вулиці вкриє темрява і холод? Це не передати словами! А ці тумани...! Вони ніби переносять з банальної повсякденності в казку. Вони дарують відчуття містичності і спокою=) Жовте листя, що спадає до долу в своєму дивному танку... Ніби прощальному. Воно ніби ловить останній подих вітру, знаючи, що це кінець... ніби відкладаючи його ще на " дві хвилинки", перш ніж опинитись в нас під ногами. А чого варта нічна дорога...
Ця осінь стала для мене особливою! Давно я не спостерігала настільки прекрасних краєвидів, не милувалась багаттям, не слухала пісень природи. І хоч задля того, щоб відчути все це на собі, доводились неодноразово покидати внутрішню зону комфорту - то пусте. Воно було того варте! А ще, тепер мені значно простіше відкривати для себе щось нове, за що я вельми вдячна))



Пісня, яка щоденно лунає в голові: ТОЛ - ОСЕНЬ

Будьмо терплячими

Нещодавно купила кілограм мандаринів. З.їла один. Він виявився кислим. Коли мене запитали "чи смачні мандарини?", я відповіла, що вони кислі. Хоч, як потім виявилось, це лише перший був таким невдалим, а решта всі солодкі і смачні. Так от, до чого ця вся мова: так і з людьми. Ми рідко даємо шанс проявити себе сповна. Зазвичай стається як з тими мандаринами: один не правильний (на нашу думку вчинок) і все, ми вже собі думаємо, що людина не хороша... і часто навіть не даємо шансу проявити себе в подальшому з інакшої сторони. Ми лінуємось розібратись в істиних мотивах і підставах її вчинків, але ображаємось, коли не розуміють нас. Вимагаючи щось від людей, будьте готовими віддавати те ж саме. Будьмо терплячими один до одного.
Всім мир=))
15.01.2013

Близьке до мурашок

Два уютных теплых места,
У кухонного стола.
Я хочу с тобой не секса,
Я хочу с тобой тепла.

Теплой выпечки из теста,
На ночь красного вина.
Вкусом клюквенного кекса,
Чтоб семья наша была.

Целоваться до рассвета,
Будто нежные коты.
И когда буду раздета,
Рук касаний остроты.

Сочинять стихи совместно
И любить без слез и зла.
Буду бережно и нежно
Целовать твои глаза.

Мне не нужно много текста.
Так тебя всю жизнь ждала,
Что хочу с тобой не секса,
А хочу с тобой тепла.

Алина Притула

Избавьте мир от громких слов,
Нельзя их говорить без дела.
И не подкидывайте дров,
Коль говорите их несмело.

Не говорите "навсегда",
Не обнадеживайте души.
Не говорите "никогда",
Чтоб поласкать любимым уши.

Не говорите "обещаю",
Ведь слово надо бы сдержать.
Не говорите "отпускаю",
Чтоб не жалеть в конце опять.

Несем ответственность за слово,
Оно, увы, не воробей.
Нельзя бросать их бестолково,
Слова бесценны для людей!

Алина Лесовая

Київ

Знадобилося купа часу і підсрачник зі сторони, щоб нарешті написати про поїздку в Київ=) Вона сталась рівно рік тому, але й досі згадую як своєрідний невеличкий екстрім))


Одного сірого осіннього ранку друг поставив мене перед фактом: "Ти їдеш з нами в Київ і нічого не знаю. Сьогодні підемо купимо квитки на поїзд". Я була впринципі не проти, але той факт, що поїздка припадала на мої напів робочі вихідні - радощів не добавляв. Тому що, якщо їхати - то після роботи самій вночі, а там мене вже зустрінуть. Вірте чи ні, але весь "перець" цієї ситуації полягав в тому, що я жодного разу не їздила поїздом і жодного разу не була в Києві))).Так, в 21 рік і таке можливо. Вагалась неймовірно, але рішучість мого товариша зробила своє діло і ввечері того ж дня ми вже стояли в черзі каси залізничного)) Це був четвер.
В п.ятницю вранці мій сенсорний друг (телефон) вирішив черговий раз показати характер. Всю дорогу на роботу я присвятила тому, щоб привести його до тями, але не тут то було... Він вимкнувся і не подавав жодних ознак життя. І ні терміновий візит до майстра, ні обов.язковий зв.язок з директором і батьками, яких не було в місті не повпливав на ситуацію. Всі контакти було втрачено.
Субота. Відвідала маму колишнього хлопця (до речі, вона єдина знала про поїздку). Прийшла додому, зібрала сумку. Написала лист коханому, що на той момент був в Сербії. На поїзд встигла з допомогою оперативного таксиста (класика жанру). Не без сторонньої допомоги знайшла свій вагон, місце. Вмостилась. Досі пам.ятаю це радісне хвилювання перед невідомим, але таким очікуваним... Дорога - це окрема історія і кайф!Це відчуття, коли поїзд рушає.... ОБОЖНЮЮ!!! Можливо для когось цей процес став рутинним і не викликає жодних почуттів, але я тішусь як дитина. Словами не передати як я люблю якісь поїздки! І наскільки рідко вони бувають=(
Київ зустрів мене сонний і сірий. Друг, що мав зустріти на пероні - конкретно спізнювався. Я вирішила вийти йому на зустріч. З невеликими ваганнями і по принципу "куди люди - туди я" знайшла вихід з вокзалу. Трошки поблукала, почекала. Через пісень так 8 прийшов Фрост і розпочались наші 16 годинні блукання, які я опишу фотографіями:
Ще сонна, але в передчутті приємного дня

Дуже сподобалось в цьому парку) а ще, там вигулювали лабрадорів))

Трошки краєвидів

Знаючи мою любов до мостів, Фрост зробив мені дуже файну екскурсію ( це далеко не єДиний міст того дня)

Океанаріум порадував красою і "пригучими" скатами))

Спочатку вони рзводять голубів, а потім людей. Оминайте їх. Воно того не варте

Трошки казки


Знаю, що більшість людей обожнюють це місто... та і столиця врешті-решт, але мені Київ здався сірим і надто метушливим... Всюди люди! Багато людей! (особливо в метро). Думаю, одного дня для знайомства з таким величним і маштабним містом не достатньо, тому ... to be continued