22 роки або 2014 рік

Кожного року 27 грудня я роблю підсумок прожитого року. Згадую тут всі основні варті уваги моменти. Цей рік не став винятком, тим паче, що є що згадати)) Щиро думала, що зможу опублікувати 28 числа, але так як часу в мене було менше ніж справ... вибачайте=)


Зима.
Рік видався дуже багатим на події, знайомства, емоції, поїздки. Загальне враження позитивне, хоч непростих моментів вистачало теж.
Сказати, що 2014 розпочався непросто - не сказати нічого. Здавалось, що нічого хорошого мені від своїх 22 чекати не варто (з таким то початком). Був час, коли я просто абстрагувалась від усіх. Закрилась в собі. Залягла на дно власних переживань. Попросила, щоб ніхто не тривожив, сказавши що сама з.явлюсь - коли прийду в себе. Мені досі не зручно за той момент... Я могла тиждень не виходити з дому, з.їдати в день одне яблуко і випивати по 12 чашок чаю... Було таке, що я годинами гуляла містом в -9 з мп3 в вухах... Іноді дуже корисно провітрити мозок від зайвого. В той самий час в країні відбувався Єромайдан, на якому участь приймав і мій брат. Як згадаю, то мороз по шкірі...Засинала під телевізор з прямою трансляцією, прокидалась під нього ж... Постійно моніторила останні новини. З нашої сім.ї лише я знала наскільки активну участь приймав Сергій. Він говорив з мамою по телефону, кажучи, що лягає спати , після чого я виходила в іншу кімнату, телефонувала йому і випитувала правду... але так, щоб ніхто не знав. Було важко. Було страшно. Але будь-які мої слова на цю тему пусті в порівнянні з тим, що пережили люди.
Весна.
Прийшла весна і принесла з собою якесь полегшення. Всі зимові негаразди почали відступати, звільнивши місце новим позитивним подіям. А ще, я дуже багато часу приділяла навчанню, ібо не за горами був державний іспит. В той самий час в моє коло оточення увійшла нова людина, що з часом стала близькою і невід.ємною. Її ім.я - Ліля БАКАЙ. Наше знайомство - це цілком і повністю заслуга її брата Сергія, який привніс в моє життя цілу купу добра, нових знайомих, поїздок... Одним словом, я йому страшенно вдячна! Він один з найкращих людей, що будь-коли мені зустрічались=)
Також мені пощасливилось бути частково (ну геть трішки) причепною до зйомок кліпу моїх знайомих з гурту Jackson Crack. Саме на зйомках я познайомилась з однією дівчинкю, яка згодом стала однією з найближчих мені людей. Її ім.я Льоля.
Літо.
Здавши державний екзамен, я зробила собі радість і чкурнула на кілька днів у коханий Львів.




Ліля і Настя якраз здавали сесію, і запропонували мені пожити в них на зйомній квартирі. Це були прекрасні дні! Я гуляла, пила смачну каву, знайомилась з містом... Зустрілась з товаришем, з яким ми до того спілкувались лише в інтернеті. Дмитро виявився цікавим і приємним. А ще, для мене дуже не просто отак знайомитись з людьми. Це був цікавий досвід і приємно, що він привів в моє життя ще одну хорошу людину. Місто лева на той момент я знала геть погано, а тому діставатись домівки було не таким вже й простим заняттям. В першу ніч маршрут відстанню 500 метрів (максимум) зайняв в мене 40 хвилин блукань!!! Досі пам.ятаю ту качелю в дворі, ті сходи, той балкончик в під.їзді з якого відкривався вид на Високий замок. Повертатись додому не хотілось, але довелось, ібо ще більше не хотілось пропустити виступ Days Like Chapters на ROCKDOG FEST. Цей гурт став приємним музичним відкриттям і міцно зайняв місце в моєму плейлисті. Окрім того, що там грає близька мені людина, це ще й рівень виконання не аби-який. Короче, всім хто не чув - рекомендую послухати. Їхній кліп я прикріплю нижче.

Розставання зі Львовом виявилось як ніколи коротким, ібо наступного дня нас чекала поїздка на концерт (на який я так і не потрапила, до речі). Атмосферу подорожі можна описати просто згадавши два відео на пісні Richard cheese і Пятница. Було кльово.
По поверненню відгуляла випускний в університеті. Так, тепер я дипломований юрист=)


Був період, що я була така собі няня Іра.

Ця роль була для мене новою, але на велике здивування мега приємною і результативною.
Була спроба навчити мене плавати, яка не увінчалась успіхом! Більше того, я була схожа на кота, якого вкинули в ванну)) Це була істерика, переляк і подряпана нога(так я видиралась на пірс).
Також була одна доволі смішна історія з велопокатушками: надумала я прокататись на велосипеді одного знайомого. Сіла, якось рушила... зробила коло по Театральному майдану і зрозуміла, що почуваюсь вкрай невпевнено думала, що доїду до друзів (які піднімались від Бравого Швейка" до Вопаку і зупинюсь... але не тут то було... виявилось, що я не правильно взялась за руль(грьобані шосейні рулі) і затормозити не можу, ібо не дістаю до гальм... і да, оскільки це шосейний , то він почав набирати швидкість дуже швидко, і замість зупинитись біля Вопаку, я полетіла по Лесі Українки вниз з повної дурі. Зупинитись ніяк не могла (що я тільки не побувала), ледве втримуючи руль все швидше і швидше котилась вулицею вниз... Так як це була 23.00 вечора вихідного дня, то людей було мало, дорога пуста, лише попереду йшло двоє чоловіків, в яких я і побачила свій порятунок... І справді, на мої волання "мущіна, зловіть мене!!!" відреагували. Один з чоловіків встиг спіймати велосипед за заднє колесо... падіння було значно адекватнішим ніж могло б бути)) З того часу я на велосипед не сідала. Досі вважаю, що їздити вмію (так, я тоді в цьому була просто впевнена) і буду, просто треба наважитись.
Також було багато гри в фрізбі, яка стала причиною зустрічі, що перевернула з ніг на голову не одне життя.
Це літо було цікавим, багатим на події, поїздки, знайомства та інциденти=))
Фото з Бандерштату

Осінь.
Такої прекрасної осені я ще не мала! Не зважаючи на те, що було непросто. Ці три місяці були сповнені енергії, атмосферності, дороги, природи, мудрості та відкриттів.



Було пройдено не один кілометр шляху, та відкрито не один шикарний краєвид. А ще, я нарешті пішла в тренажерний зал. Про це ще буде допис ( і не один), скажу лише, що життя поділилось на "до" і "після". Спорт - моя велика любов!!!=)

Підсумок:
Цей рік був різноманітним! З однієї сторони було купа концертів, знайомств, незабутніх моментів і справжнього щастя, з іншої - протиріччя, війна, життєві уроки і розчарування. Сподіваюсь, що ми всі зуміємо винести максимально багато уроків і забути все те, що краще лишити в минулому.

Open your mind

Іноді так добре побути наодинці з собою... Походити по пустій квартирі пізно ввечері, піти на кухню, поставити чайник, стати біля вікна, чекаючи поки закипить вода І ненароком випасти в прострацію... Відчути себе поглинутою краєвидом і атмосферністю моменту. Стояти отак, дивитись вдалечінь чуючи лише власні думки і стукіт крапель води по умивальнику, які ніби рахують час, що повільно але систематично втікає просто з-під наших ніг. В погоні за щоденними подіями і турботами, за матеріальним, за враженнями ми думаємо, що живемо... При цьому не зупиняючись ні на мить... Стій. Зачекай. Злови момент. Відчуй його сповна. Затримай свій внутрішній годинник.. Прислухайся до дихання, до стукоту серця, до думок, до власних неприкритих щирих бажань...Не бійся. Це лише твоє життя і ніхто не вправі вказувати тобі на те, що добре, а що ні.. Ніхто ніколи не компенсує тобі цієї миті і всіх прожитих років. Постарайся почути себе. Відкрийся собі і світу, поглинаючи енергію, що наповнюватиме твої відкриті шлюзи. Щирість перед собою творить дива.
Закипів чайник.

"Моє вегетеріанство"

Сьогодні я хочу розповісти про один вкрай важливий вибір свого життя. Люди, з якими ми знайомі особисто - давно про нього знають, але після перегляду фільму "Осознавая связь" захотілось відкрити цю тему для загалу... тут.
Що це за тема? - Вегетеріанство. Точніше, в моєму випадку, відмова від м.яса (ібо досі іноді вживаю рибу ... рідко, але все ж).
Зазвичай, я стараюсь не починати цю тему першою. Часто люди не здатні розуміти те, що хтось може жити інакше. Багато хто вважає вегетеріанство своєрідним мейнстрімом, дехто думає, що має право вчити мене "уму-розуму", типу таке харчування - це не здорово, і я не отримую потрібних вітамінів та мікроелементів. Для когось такий вибір - просто дикість.
Моя думка така:
Якщо це мейнстрім, то я цьому лише щиро рада, ібо популяризуючи гуманність - ми рятуємо цілий світ.
Вітаміни можна знайти в інших продуктах, якщо трошки почитати і погуглити, хоча, слабо віриться, що ті, хто так активно захищає користь м.яса насправді хоч якимсь чином задумуються над збалансованістю власного раціону.
А якщо задуматись над тим, як "вироблення" того самого м.яса впливає на довкілля , а довклля (як результат) на наше здоров.я, то стає очевидним, що корисніше.
Хочу розповісти про те, як я відмовилась від м.яса.
4 роки тому я працювала в колективі, де щоденні обідні посиденьки були своєрідним культом. Кожного дня хтось по черзі приносив їсти на весь міні-колектив. Обід зазвичай складався з гарніру, м.ясного, салату і десерту. Ця традиція мені була геть не до душі (м.яко кажучи), ібо на той момент я вже 2 роки як переглянула свою культуру харчування. Та їжа була для мене надто масною і нездоровою, а ще, я люблю мати мати можливість обирати самостійно, а не миритись з чужим вподобанням. Варіанту істи окремо апріорі не було... точніше він був, але мені вистачало того, що колеги ніяк не могли змиритись з тим, що я не вживаю алкоголю(зовсім). Так як я надто не люблю конфлікти, то мені було простіше просто періодично прогулювати ті обідні трапези (чим я активно і займалась, воліючи бути голодною ніж їсти аби що). Коли почула, що розпочався піст - вхопилась за можливість. До того я не постила жодного разу. Повідомивши всім, що обідатиму окреемо почала добросовісне обмеження.
Знаєте, я стала почуватись значно краще! Енергії лише прибавилось, а м.яса не хотілось взагалі! Раптом зрозуміла для себе, що воно взагалі не потрібне. До того я неодноразово задумувалась над тим, що було б добре стати вегетеріанкою, але не була певна, що зможу. Також великі труднощі створювало те, що в моєму оточенні були лише заядлі м.ясоїди.
Піст скінчився, а до звичайного харчування так і не повернулась. Так, перші кілька місяців, я ще "під.їдала" курятину, щоб батьки не дуже бушували, а потім поставила всіх перед фактом, що її я більше не вживатиму, аргментуючи це тим, що м.яса я не потребую... не хочу, і мені шкода тварин.Що за дурна градація? Одних істот ми гладимо, кормимо, бережемо, а інших любимо лише в своєму меню. Це, як мінімум, не логічно, як максимум - лицемірно і жорстоко.
Довго моє оточення звикало до таких змін. Батькам на те, щоб зрозуміти мій вибір знадобилось 3 роки. Зараз всі вже змирились (або роблять вигляд)=)) Знаєте, я тепер уявити не можу, що можна харчуватись інакше і організм тієї ж думки. Зміна раціону дуже круто відобразилась на самопочутті як фізичному, так і моральному (і не треба тут хмикати, я серйозно;)))
Не засуджую людей, що мають інші вподобаня. Вірю, що таке життя підходить далеко не всім, але якщо в вас була думка "а може спробувати вегетеранство" - велкам! Ви завжди можете передумати, якщо щось піде не так (в чому я дуууууже сумніваюсь). А можете поєднати приємне з корисним віддаючи свою денну порцію м.ясопродуктів нещасним тваринам... і собі краще зробите, і собачці/котику життя подовжите;)
п.с.
На правах реклами: є в нас в Луцьку такий заклад як "Намасте" - дуууже рекомендую відвідати і зайвий раз переконатись, що здорова їжа може бути смачною.

DO IT!

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ!
В даному дописі знаходяться банальні загальнодоступні істини. Я мала зухвалість об.єднати їх в одне-ціле, скерована до дії потужною фразою.
Якщо для когось це стане "бадьорячим пендалем" в момент невпевненості - буду щиро рада! ;) І так, приступимо:

Днями почула фразу, що міцно засіла у голові: "Довго думай приймаючи рішення, але коли приймеш його, то більше не думай! Прийнявши його, будь впевненою, що зробила вірно, як би там не було". Якщо подумати, то це універсальна порада на всі випадки життя. Сумніваючись у своїх рішеннях ми сповільнюємо власний розвиток, урізаємо досягнення і просто морочимо голову людям, що нас оточують. Впевненість в позитивному результаті - половина справи, особливо, якщо ви в затії не одні. Коли людина цілеспрямована, то це надихає всіх навколо. Але варто лише на мить допустити коливання типу:"чи варто?", як в процесі починаються збої. Це елементарна психологія.
Ще гірше, коли рішення прийнялось під впливом емоцій, а людина свято вірить в свою правоту.
Також, не можна здаватись. Ситуації бувають різні і як правило: чим складніше, тим цінніший результат. Надриваючи себе зсередини - можна "зірвати куш".Ніколи дорога до щастя не буває рівною і простою. Часто нам хочеться опустити руки і сказати, що раніше було легше, що тоді було комфортніше і було величезною дурістю покидати зону комфорту заради примарного "раю".
Як правило, такий стан межує "з другим диханням", або, власне, самим фінішом. Дуже часто люди кидають все за крок до мети.
Хоча варто навпаки зібрати всі останні сили, викликати в собі "мазохістські" нахили, та з кайфом від процесу "добити мету" до кінця.
Головне не боятись. Головне не шкодувати себе, бо якщо вже зважилась(вся) - дєрзай!

Просто гарний вірш

Евгений Евтушенко

Со мною вот что происходит:
ко мне мой старый друг не ходит,
а ходят в мелкой суете
разнообразные не те.
И он
не с теми ходит где-то
и тоже понимает это,
и наш раздор необъясним,
и оба мучимся мы с ним.
Со мною вот что происходит:
совсем не та ко мне приходит,
мне руки на плечи кладёт
и у другой меня крадёт.
А той -
скажите, бога ради,
кому на плечи руки класть?
Та,
у которой я украден,
в отместку тоже станет красть.
Не сразу этим же ответит,
а будет жить с собой в борьбе
и неосознанно наметит
кого-то дальнего себе.
О, сколько
нервных
и недужных,
ненужных связей,
дружб ненужных!
Куда от этого я денусь?!
О, кто-нибудь,
приди,
нарушь
чужих людей соединённость
и разобщённость
близких душ!

Більше ніж пісня

Metallica - Nothing else Matters HD 1080p live @ …: http://youtu.be/cbV190MjKiU

"Новорічне бажання - МИР!!!"

Даній писанині більше року.  Оскільки знайшла її в чернетках,  то маю підстави допускати,  що ще не опубліковувала.  Додати до нижче сказаного можу чимало,  але то вже напевне на новий допис буде.  На разі,  хай буде те,  що було. - - - >

Колись, навчаючись в школі і читаючи про війни я подумати не могла, що пройде ще років 8, і це нещастя торкнеться нас знову. Здавалось, що такі способи вже давно відійшли в небуття, що так питання вже ніхто не вирішує. Здавалось, що ми вище цього.
Ніколи не могла б подумати, що в 21 столітті одна теоретично-демократична країна може зазіхати на територію іншої... Але це була страшна утопія і дезінформованість, бо Росія вже неодноразово "стукала в двері" до інших країн своєю закривавленою ручищою. Вона вже багато років грала нашою економікою як лялькар в театрі, забувши одну деталь: ми - інші! Я зараз могла б довго і нудно описувати всіма можливими літературними прийомами свою безмежну відразу до цієї країни і її президента загалом, та не буду. Зараз я хочу поговорити про нас.
Рівно рік тому почалась революція свідомості під назвою - "ЄВРОМАЙДАН". Вона стала показником того, що люди більше не хочуть миритись з процвітаючою корупцією і беззаконням, що не збираються терпіти різноманітні рейдерства і  зазіхання на права громадян. Коли людям здавалось, що виходу немає - то мовчали, але коли перед носом замайоріла нехай ще така далека але можливість попасти в Євросоюз і змінити життя на краще, то незламний український характер показав себе! Люди скооперувалися заради спільної мети і не збирались відступати. Побиття студентів стало тією межею, після перетину якої вороття назад вже не було! Євромайдан став загальнонаціональним принципом, відмовившись від якого люди свідомо прийняли б цілковиту диктатуру "золотого батона" і його свити. Але як би там не було, а на той момент такого продовження ми явно не чекали. Звиклі до вирішення питань мирним шляхом, люди цілодобово мерзли в мирних акціях протесту, періодично влаштовуючи концерти (щоб якось збадьоритись). Температура настрою людей наростала досягши точки кипіння в день першого вбивства. Жертвою став - Сергій Нігонян (громадянин України вірменського походження). Парадоксально, але люди, які не є українцями по крові опікувались майбутнім держави більше ніж значна частина її рідних громадян... Згадайте антимайдан. Ті люди продавались за копійки і пусті обіцянки їхніх рабовласників, погоджуючись на роль німої "подставки под флаг" і що зараз? Ця продажність обернулась тим людям втратою домівок, майна, здоров.я, а декому і життя. Тепер наші хлопці змушені в нелюдських умовах відстоювати свою батьківщину від колись близької нам держави. Русскіє люблять говорити про свою державу:"мать городов русских". Знаєте, таку "мать" вже давно лишили б батьківських прав, ібо те, що вона творить - адекватній людині в голові не поміщається!
Впевнена, що кожна людина хоч раз задавалась питанням "за що це нам?". Всі хочуть гарно жити, але більшість не готова до тих позитивних змін. Здавалось би, всі дуже рвуться в Європу; хочуть жити в хороших умовах; хочуть якісну медицину та освіту; хочуть, щоб хабарництво припинилось... а толку? Більшість все одно продовжує викидати сміття собі під ноги ( я взагалі не уявляю, як таке можливо!!! ви вдома теж так робите?), роздавати хабарі "на право і на ліво" бо так простіше, і мовчати, коли цього робити категорично не можна! А найгірше, люди досі не хочуть думати!!!

P. S.
Я ненавижу тих,  хто почав цю війну і досі "годує її"  життями найдостойніших громадян цієї держави!!!

Кілька слів про фільм "Води слонам!"

Можливо для когось це - звичайна романтична історія з хеппі ендом, але явно не для мене! Фільм тримав в напрузі майже дві години. Сльози періодично було просто не зупинити. Вкотре переконалась наскільки ненавиджу цирк за жорстоке поводження з тваринами!!!
Згадалось,  як 3 роки тому мені (по роботі) довелось відвідати одну з вистав. Ще тоді все те дійство мені категорично не сподобалось! Я боюсь змій,  але аж серце рвало від того,  як ними крутили,  швиряли ,  тягали. Про інших тварин я взагалі мовчу!
Вкотре підтвердила свою думку про те,  що хороша людина не зможе завдати болю тварині!
Сюжетна лінія сильна і варта уваги.
П. С.
Іноді для щастя доводиться ризикувати і переживати екстремально-важкі часи,  які потім відкривають двері в геть інше і щасливе життя.

Безумно люблю цей вірш

Отчего так предан пёс,
И в любви своей бескраен?
Но в глазах всегда вопрос,
Любит ли его хозяин.
Оттого, что кто-то - сёк,
Оттого, что в прошлом - клетка!
Оттого, что человек
Предавал его нередко.
Я по улицам брожу,
Людям вглядываюсь в лица,
Я теперь за всем слежу,
Чтоб, как пёс, не ошибиться.

"...поки ми складаємо плани на тиждень - з нами відбувається життя..."

Хто як переживає сварки, образи?
Мені завжди було цікаво, під дією чого (якої такої супер-функції) деякі люди можуть ображатися тижнями, місяцями або ж навіть... роками?! Не спілкуючись з дорогими людьми.
Особисто я так не вмію... і якщо чесно, то часто шкодую про це, бо іноді варто було б... От буває, зробила людина якесь лихо (щось дійсно серйозне), я з нею поговорила(якщо була така можливість), вона не мала нормальних пояснень... і якось так неприємно стало, боляче... образливо... і от, здається, що ти не хочеш ні чути ні бачити її (людину)... Вісторонюєшся, заспокоюєшся, сама знаходиш дійсно резонні і аргументовані пояснення тому вчинку (юріст же, хулє=))) ) і все, ти вже не злишся, а сумуєш за тою гадиною... хоч і логіка тобі пояснює, що це все тупо але уви "серцю не накажеш"... Зрештою, ображаюсь я максимум добу.... ну від сили дві! Якщо пройшло 2 доби, а я все ще не йду на контакт... пора починати бити у всі дзвони і піднімати тревогу... ібо "ми ее теряем!=)"... Пояснення цьому таке: ображаюсь я лише на близьких людей, ібо беру близько до серця те, що вони роблять. Але так як вони мені дорогі, то швидко все забуваю, бо боюсь вбити час на пусте і втратити їх.
Ніхто не може бути певен в тому, що завтра зможе виправити ситуацію, бо поки ми складаємо плани на тиждень - з нами відбувається життя, а воно зараза самостійна з специфічним почуттям гумору. Не відкладайте добрі слова і вчинки, і буде вам щастя=)))

Життя в контрастах

Прокинулась.  На годиннику 5:26 ранку.   Визирнула в вікно.  На вулиці холодно,  мокро,  вітряно ... Одразу захотілось понити ,  що погода "така-сяка", що опалення нема,  що вода гаряча лише по вихідним,  що це не комфортно і т. д.  Але подумалось про наших хлопців на сході, що кожну хвилину ризикують своїм життям перебуваючи в жахливих умовах ; про людей,  які все життя вибудовували своє "гніздечко", а зараз лишились без даху над головою... І якось так соромно стало.  Знаєте,  в нас все ідеально!  І погода в нас прекрасна! Ну немає води,  ну холодно...  І що з  того? Зате в нас тихо і спокійно.  Зате ми можемо спокійно гуляти вулицями і навіть відвідувати концерти.  Зате в нас немає дефіциту в продуктах.  В нас є мир! Все пізнається в порівнянні,  тому будьмо вдячними нашим героям!
І ще, не полінуйтесь прийдіть на вибори і добре обдумайте кому віддати свій голос.  Це той мінімум,  який може зробити кожен, щоб майбутнє було кращим ніж теперішнє...
Всім добра і душевного тепла...

Будьмо гостинними;)

Думка про те, що хтось нам належить - найабсурдніший самообман, на який здатна людина. Ми самі собі не завжди належимо, ібо обставини часто вносять непідвласні нам корективи. Ми самі не завжди знаємо чого хочемо, але чомусь розраховуємо на те, що в інших все якось простіше. Думаємо, що вони зможуть адаптуватись до ситуації, а коли цього не стається - ображаємось, хоча не маємо на це жодного права!
Найбільша мудрість - відноситись до людей, як до гостей. Ми ж завжди доброзичливі до тих, хто переступає поріг нашого дому, чи не так? Не обтяжуємо їх проханнями і завданнями, не змушуємо прибирати на кухні, чи викидати лайно за нашим котом. Зрештою, ми не зачиняємо перед носом двері, якщо їм час йти... Ми стараємось, щоб їм було комфортно.
Ось так і в стосунках (безпосередньо) між людьми. Приходячи в наше життя, останнє що вони хотіли б - розгрібати срач в нашій голові, що назбирувався роками! А ще, далеко не кожен зможе оцінити всю глибину переживань, весь біль. Не зможе об.єктивно оцінити ситуацію, сприймаючи її через призму власного досвіду і поглядів. Як би ви не старались, але світі надто багато неглибоких людей. Попадаючи в їхнє море, ваш човен застрягне на мілині нерозуміння, так і не діставшись цілі.
Але якщо раптом так сталось, що хтось добровільно взявся допомагати вам з "завалами" - цінуйте,ібо це велика рідкість. Головне, щоб по закінченню такого "суботника" вам не виставили рахунок до оплати...
Дякую за увагу!

Осінь

Осінь - це найпрекрасніша пора року. Вона сповнена містичного шарму і атмосферності, яку я так обожнюю. Вічно шукаю її у всіх моментах життя. В кожній секунді. В кожному подиху. Вириваючи по шматочках в буденності і хаотичності навколишнього світу... І тільки восени її не те що шукати не доводиться, вона сама хапає свідомість обома руками, накриваючи всім своїм єством... Цілком і повністю. Не питаючи дозволу. Опиратися немає сенсу...
Ви помічали наскільки прекрасний захід сонця восени? Якими кольорами він наповнює небо перш ніж вулиці вкриє темрява і холод? Це не передати словами! А ці тумани...! Вони ніби переносять з банальної повсякденності в казку. Вони дарують відчуття містичності і спокою=) Жовте листя, що спадає до долу в своєму дивному танку... Ніби прощальному. Воно ніби ловить останній подих вітру, знаючи, що це кінець... ніби відкладаючи його ще на " дві хвилинки", перш ніж опинитись в нас під ногами. А чого варта нічна дорога...
Ця осінь стала для мене особливою! Давно я не спостерігала настільки прекрасних краєвидів, не милувалась багаттям, не слухала пісень природи. І хоч задля того, щоб відчути все це на собі, доводились неодноразово покидати внутрішню зону комфорту - то пусте. Воно було того варте! А ще, тепер мені значно простіше відкривати для себе щось нове, за що я вельми вдячна))



Пісня, яка щоденно лунає в голові: ТОЛ - ОСЕНЬ

Будьмо терплячими

Нещодавно купила кілограм мандаринів. З.їла один. Він виявився кислим. Коли мене запитали "чи смачні мандарини?", я відповіла, що вони кислі. Хоч, як потім виявилось, це лише перший був таким невдалим, а решта всі солодкі і смачні. Так от, до чого ця вся мова: так і з людьми. Ми рідко даємо шанс проявити себе сповна. Зазвичай стається як з тими мандаринами: один не правильний (на нашу думку вчинок) і все, ми вже собі думаємо, що людина не хороша... і часто навіть не даємо шансу проявити себе в подальшому з інакшої сторони. Ми лінуємось розібратись в істиних мотивах і підставах її вчинків, але ображаємось, коли не розуміють нас. Вимагаючи щось від людей, будьте готовими віддавати те ж саме. Будьмо терплячими один до одного.
Всім мир=))
15.01.2013

Близьке до мурашок

Два уютных теплых места,
У кухонного стола.
Я хочу с тобой не секса,
Я хочу с тобой тепла.

Теплой выпечки из теста,
На ночь красного вина.
Вкусом клюквенного кекса,
Чтоб семья наша была.

Целоваться до рассвета,
Будто нежные коты.
И когда буду раздета,
Рук касаний остроты.

Сочинять стихи совместно
И любить без слез и зла.
Буду бережно и нежно
Целовать твои глаза.

Мне не нужно много текста.
Так тебя всю жизнь ждала,
Что хочу с тобой не секса,
А хочу с тобой тепла.

Алина Притула

Избавьте мир от громких слов,
Нельзя их говорить без дела.
И не подкидывайте дров,
Коль говорите их несмело.

Не говорите "навсегда",
Не обнадеживайте души.
Не говорите "никогда",
Чтоб поласкать любимым уши.

Не говорите "обещаю",
Ведь слово надо бы сдержать.
Не говорите "отпускаю",
Чтоб не жалеть в конце опять.

Несем ответственность за слово,
Оно, увы, не воробей.
Нельзя бросать их бестолково,
Слова бесценны для людей!

Алина Лесовая

Київ

Знадобилося купа часу і підсрачник зі сторони, щоб нарешті написати про поїздку в Київ=) Вона сталась рівно рік тому, але й досі згадую як своєрідний невеличкий екстрім))


Одного сірого осіннього ранку друг поставив мене перед фактом: "Ти їдеш з нами в Київ і нічого не знаю. Сьогодні підемо купимо квитки на поїзд". Я була впринципі не проти, але той факт, що поїздка припадала на мої напів робочі вихідні - радощів не добавляв. Тому що, якщо їхати - то після роботи самій вночі, а там мене вже зустрінуть. Вірте чи ні, але весь "перець" цієї ситуації полягав в тому, що я жодного разу не їздила поїздом і жодного разу не була в Києві))).Так, в 21 рік і таке можливо. Вагалась неймовірно, але рішучість мого товариша зробила своє діло і ввечері того ж дня ми вже стояли в черзі каси залізничного)) Це був четвер.
В п.ятницю вранці мій сенсорний друг (телефон) вирішив черговий раз показати характер. Всю дорогу на роботу я присвятила тому, щоб привести його до тями, але не тут то було... Він вимкнувся і не подавав жодних ознак життя. І ні терміновий візит до майстра, ні обов.язковий зв.язок з директором і батьками, яких не було в місті не повпливав на ситуацію. Всі контакти було втрачено.
Субота. Відвідала маму колишнього хлопця (до речі, вона єдина знала про поїздку). Прийшла додому, зібрала сумку. Написала лист коханому, що на той момент був в Сербії. На поїзд встигла з допомогою оперативного таксиста (класика жанру). Не без сторонньої допомоги знайшла свій вагон, місце. Вмостилась. Досі пам.ятаю це радісне хвилювання перед невідомим, але таким очікуваним... Дорога - це окрема історія і кайф!Це відчуття, коли поїзд рушає.... ОБОЖНЮЮ!!! Можливо для когось цей процес став рутинним і не викликає жодних почуттів, але я тішусь як дитина. Словами не передати як я люблю якісь поїздки! І наскільки рідко вони бувають=(
Київ зустрів мене сонний і сірий. Друг, що мав зустріти на пероні - конкретно спізнювався. Я вирішила вийти йому на зустріч. З невеликими ваганнями і по принципу "куди люди - туди я" знайшла вихід з вокзалу. Трошки поблукала, почекала. Через пісень так 8 прийшов Фрост і розпочались наші 16 годинні блукання, які я опишу фотографіями:
Ще сонна, але в передчутті приємного дня

Дуже сподобалось в цьому парку) а ще, там вигулювали лабрадорів))

Трошки краєвидів

Знаючи мою любов до мостів, Фрост зробив мені дуже файну екскурсію ( це далеко не єДиний міст того дня)

Океанаріум порадував красою і "пригучими" скатами))

Спочатку вони рзводять голубів, а потім людей. Оминайте їх. Воно того не варте

Трошки казки


Знаю, що більшість людей обожнюють це місто... та і столиця врешті-решт, але мені Київ здався сірим і надто метушливим... Всюди люди! Багато людей! (особливо в метро). Думаю, одного дня для знайомства з таким величним і маштабним містом не достатньо, тому ... to be continued

Вже давно боюсь писати тут щось надто відверте, що відкривало б сховане від посторонніх очей... щось моє, рідне, особисте. Дуже не люблю розмов людей, які нічого толком не знаючи перемивають кожну кісточку мого (і не тільки) тільця. Думала, що приховуючи це можна захистити, але ні! Ті, кому не йметься докопаються все одно... байдуже до чого, аби дістати. Постійно дивуюсь тому, на скільки чорними бувають люди. Я постійно виправдовувала певні вчинки (навіть якщо факти кричали, що не варто) просто тому, що не могла повірити в таку дволикість...

3:33 ночі

Дивно. Іноді здається, що можу читати людей як книги/журнали (в кого яке наповнення). Здається, що можу передбачити вчинки просто проаналізувавши їхні дії і вивівши яку-не-яку але закономірність. Здається, що все настільки відкрито і добре видно, що диву-даюсь як інші не помічають того, що чітко бачу я...
А іноді, іноді всі мої спостереження летять під три чорти! Аналітичність дає збій, а люди діють в якомусь хаотичному порядку... абсолютно нелогічному і нечіткому. В такі моменти здається, що я зовсім не розумію людей! Абсолютно! З.являється відчуття відстороненості від світу. Хочеться абстрагуватись від усіх, щоб ніхто не чіпав! В такі моменти почуваю себе чужою.
Чому так стається? Чому такий великий контраст? Все просто: коли ситуація(людина) не має до мене відношення, не зачіпає струн душевних, то я - просто найліпший психолог. Але як тільки людина стає для мене кимось особливим - все пропало! Маю звичку думати про людей краще ніж вони на це заслуговують, судити про інших по собі(дурна риса, знаю). Через це не можу об.єктивно оцінювати ситуацію. Не дивно, що психологи та адвокати не мають права брати клієнтом родича чи друга. Професійна етика не з пустого місця з.явилась...

Красиво і зрозуміло;) мир Вам!=)

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

© Ліна Костенко

Йдучи вимикайте світло, зачиняйте двері...

Знову ніч. Знову роздуми=)

...ми прив.язуємось до людей. Люди прив.язуються до нас. І в залежності від того, наскільки відкритими ми є - впускаємо їх в своє життя, входимо в їхнє. Вносячи свої правки в їхню свідомість, приймаючи їхні. Буває, що людина проникає туди, куди ти й сам рідко зазираєш... в найглибші недри підсвідомості, емоцій... прямісінько в душу.
Попадаючи всередину людина ставить стільчик (замаючи місце). Розкидає речі. Потім наводить в них лад... з середини Вас! Так та особа живе в вас, керує життям... ніби мимоволі, але відчутно. Це такий собі "Чужий", але значно миліший. Та як би комфортно узурпатор не почувався - в один день він тихо збере свої найдорожчі серцю речі, встане і тихо піде. Туди, де ще не був. Туди, де ще не відомо і по-новому. А Ви, звиклі відчувати його в собі - відчуєте холод незачинених дверей, пустоту осиротілого стільчика. Це як протяг в душі, від нього можна захворіти...
В кожного є своя внутрішня межа, перетинаючи яку людина попадає туди, звідки дороги назад вже немає. Переступаючи той поріг людина входить в особливий світ і порушує його своєю присутністю. Це прекрасно і страшно водночас. Часто ми забуваємо, що не можна нікого привласнювати, що ми всі вільні люди, що рано чи пізно зникнемо з життя один одного. З власної волі чи просто так складуться обставини. Але це неминуче. Давайте з повагою відноситись до внутрішнього порядку один одного. Найвищим проявом любові і поваги є те, що Ви приймаєте людину такою, якою вона є... нічого не стараючись змінити. Не розкидаючи зсередини власні речі.
Йдучи вимикайте світло, зачиняйте двері...

Бобраніч

Колись мине...
Колись мене відпустить совість
З плечей слабких впаде страшний тягар
Відпустить сум і висушаться сльози
Наперекір усім твої словам!
Колись пройде те прокляте кохання,
що вирвало з душі стільки життя!
І житиму як мріяли з тобою, пам.ятаєш?
Але це вже без тебе, забуття...
сховає мої муки десь глибоко
у надри серця знівеченого...

Але до цього ще надто далеко
Тебе я не будитиму - спи...
бобраніч

Радари

Це один зі звичайних вечорів... щоправда холодніший трохи, та це й не дивно... зима на порозі. Я завжди все відчуваюю заздалегідь: погода, яка зміниться, вчинок, який людина ще тільки збирається зробити. Колись навіть відчувала, що мене мали до дошки на хімії викликати, настільки я її не любила. От парадокс в тому, що відчуваю наперед лише погане, а хороше... Таке враження, що воно не прописане в моєму життєвому коді... або я до нього якась не чутлива.. не знаю. А ще, колись я відчувала Його... знала, що зробить на кілька ходів вперед, тільки от адекватно оцінювати не вміла: хороше переоцінювала, а погане недооцінювала. Ламала свою систему, одним словом) І це дивно, бо раніше мої радари ні на кого не реагували, а тут таке.
Останнім часом часто задумуюсь: а коли відрікаєшся від людини і знищуєш в собі всі можливі емоції (на корні) можливо вимкнути і цю функцію? перестати "ловити" сигнал, чи до скону-віку мучитись за двох періодично?
Зараз якраз один з таких періодів, коли я подібно Дон-Кіхоту витягую себе всіма правдами і неправдами з того дурнуватого стану, який звалився невідомо звідки і зникне так само.. знаю це! В такі дні життя ніби завмирає, стає на паузу. Навіть організм призупиняє свою діяльність не вимагаючи ні сну ні їжі. А може просто осінь...?
п.с.
Тол - Осень --- мій вірний супутник=)

Сумно і правдиво

Евгений Евтушенко
БЛАГОДАРНОСТЬ

                   M.B.

Она сказала: «Он уже уснул!»,—
задернув полог над кроваткой сына,
и верхний свет неловко погасила,
и, съежившись, халат упал на стул.

Мы с ней не говорили про любовь,
Она шептала что-то, чуть картавя,
звук «р», как виноградину, катая
за белою оградою зубов.

«А знаешь: я ведь плюнула давно
на жизнь свою... И вдруг так огорошить!
Мужчина в юбке. Ломовая лошадь.
И вдруг — я снова женщина... Смешно?»

Быть благодарным — это мой был долг.
Ища защиту в беззащитном теле,
зарылся я, зафлаженный, как волк,
в доверчивый сугроб ее постели.

Но, как волчонок загнанный, одна,
она в слезах мне щеки обшептала.
и то, что благодарна мне она,
меня стыдом студеным обжигало.

Мне б окружить ее блокадой рифм,
теряться, то бледнея, то краснея,
но женщина! меня! благодарит!
за то, что я! мужчина! нежен с нею!

Как получиться в мире так могло?
Забыв про смысл ее первопричинный,
мы женщину сместили. Мы ее
унизили до равенства с мужчиной.

Какой занятный общества этап,
коварно подготовленный веками:
мужчины стали чем-то вроде баб,
а женщины — почти что мужиками.

О, господи, как сгиб ее плеча
мне вмялся в пальцы голодно и голо
и как глаза неведомого пола
преображались в женские, крича!

Потом их сумрак полузаволок.
Они мерцали тихими свечами...
Как мало надо женщине — мой Бог!—
чтобы ее за женщину считали.

1968

Loser

Якщо на світі існують люди в яких все завжди спокійно і адекватно, не трапляються казуси - то я повна їхня протилежність! Можливо я себе зараз заспокоюю, але чомусь впевнена, що в кожної людини іноді трапляються дні, які краще було б не починати взагалі, а краще одразу заснути ще на добу=) Просто в когось вони частіше і бурхливіше, а в когось це - прецедент. Відношусь до перших і сьогодні моя черга "вигрібати по повній".
Батьки поїхали на дачу і я мала купу справ вдома: поприбирати, зробити їсти, випрати одяг. Окрім цього всього мала деякі свої плани і тому всі ці справи треба було зробити оперативно. І так би впринципі воно б і було, але мене відволікла невеличка суперечка по вайберу. Все б нічого, якби в той момент не набиралась вода в ванну( щоб виполоскати випрані речі). Ну так от, я з максимальною концентрацією уваги намагалась відстояти свою точку зору, що зовсім забула про воду. Коли розмова остаточно дістала - вирішила припинити те "перетягквання канату" і піти в ванну. Ооо! Це було ідеальне рішення, хоч його варто було б прийняти ще хвилин 5 тому (мінімум!!!), бо зайшовши туди мене взяв жах! Вода вже давно повністю заповнила ванну і переливалась через краї, стікаючи водопадом на підлогу. Озирнувшись, я побачила, що це все дійство вже добралось коридору, але ще не встигло покинути межі квартири! а далі.... далі як в прискореній зйомці в фільмах з містером Біном: я літаю по квартирі з рушником і тазиком, намагаючись витерти цей Стир ( є в нас така річка, хто не знає), вся мокра, волосся розпущене, що дуже ускладнює процес (довге воно в мене). Справившись з основною калюжею захотіла повитирати за холодильниками і пральною машиною. Так ось, починаю я відсовувати холодильник, а він ну ніяк з місця не зрушить! І я як крисо-білка з "Льодовикового періоду"(пам.ятаєте?) щось там смикаю той холодильник, в процесі послизаюсь і вдаряюсь головою об дверну ручку, так і не зрушивши його з місця. Починаю плакати, чи то від досади, чи від болю... не знаю=) але настільки безпомічною і маленькою (фізично) я себе давно не віддчувала.
Зараз минуло вже 3 години. Сусіди не приходили ( що радує!!!) може вони чули як я плачу?=)) І я вже можу розказувати цю історію сміючись (самотролінг наше все=) і да, потім, абсолютно випадково побачила свій другий телефон, який лежав в калюжці на пральній машині. День ще не закінчився...=)